Слава ЗСУ!

- Ноги на плечі! - крикнув Римбаба. - Ноги на плечі, рятуйте голови!

Вони пішли учвал, а їх наздоганяли крики і свист перших стріл.

* * *

Переслідували їх недовго. Коли піхота залишилися позаду, вершники притримали коней, видно, не довіряючи своїй перевазі. Стрільці послали за втікачами ще один залп - і на цьому погоня закінчилася.

Для певності втікачі промчали галопом ще кілька гін, поплутали, щокроку озираючись, серед узгір’їв і яворових лісів. Але ніхто їх не переслідував. Щоб дати перепочинок коням, зупинилися під селом, при крайній хаті. Селянин, не чекаючи, поки йому сплюндрують господу та обійстя, сам виніс миску вареників і цебер сколотин. Раубрітери всілися біля плота. Їли і пили мовчки. Найстарший, який раніше представився Ноткером фон Вейрахом, довго придивлявся до Шарлея.

- Та-а-а-ак, - проказав він нарешті, облизуючи замазані сколотинами вуса. Порядні і сміливі ви люди, пане Шарлею, і ти, паничу фон Хагенау. До речі, чи ти часом не нащадок цього славетного поета?

- Ні.

- Ага. Про що це я? А, що ви сміливі і мужні хлопці. Та й пахолок ваш, хоча на вигляд дурникуватий, відважний і бойовий на диво. Та-а-ак. Поспішили на допомогу моїм хлопцям. І через це самі опинилися у халепі, не оминуть вас клопоти. Ви пішли проти Зейдліців, а вони мстиві.

- Правда, - підтвердив другий лицар, з довгим волоссям і пишними вусами, який представився Вольданом з Осин. - Зейдліци - то особливі сучі діти. Весь їхній рід, значить, також і Лаасани. І Курцбахи. Усі винятково люті тварюки і мстиві поганці... Ой, Віттрам, ой, Римбаба, ну й заварили ж ви кашу, хай вам грець!

- Думати треба, - зауважив Вейрах. - Думати, один з другим...

- Та ми ж думали, - промимрив Куно Віттрам. - То ж було так: дивимося - їде віз. Тоді ми й подумали: а може б то пограбувати? Ну, слово за слово... Тьху, клянуся мотузками святого Дизми. Самі знаєте, як воно буває.

- Знаємо. Але думати треба.

- А також, - додав Вольдан з Осин, - розглядатися за ескортом.

- Не було ескорту. Тільки їздовий, обозники та вершник у бобровій шубі, певно, купець. Вони повтікали. От ми і думаємо: наша взяла. А тут на тобі маєш: як з-під землі вискакують п’ятнадцять заповзятих чахликів з алебардами.

- Я й кажу - думати треба.

- Та ще й часи такі! - вперся Пашко Пакославиць Римбаба. - До чого дійшло! Дурна срана фіра, товару там під тим лантухом, мабуть, на три гроші, а захищали так, ніби там був щонайменше Святий Грааль.

- Давніше то так не бувало, - покивав модно, по-лицарськи підстриженою чорною чуприною третій лицар, смаглявий, ненабагато старший від Римбаби і Віттрама, якого звали Тассіло де Тресков. - Давніше то було так, що коли крикнеш: “Стій і давай!”, то давали. А тепер захищаються, б’ються, як чорти, як венеційські кондотьєри. Зле нам стало! Як тут у таких умовах на промисел ходити?

- Ніяк, - підсумував Вейрах. - Дедалі складніше наше exercitium293, дедалі тяжча наша раубрітерська доля... Гей...