Слава ЗСУ!

- Давайте-но їх сюди, - голосно і не довго думаючи сказав Рейневан. - І давайте пораненого. І світла, більше світла...

Пораненим, який невдовзі гепнувся усім своїм обладунком на стіл, загримівши металом, виявився один із двох лицарів, що билися на майдані без шоломів. Наслідком такої нерозважливості виявилися розрубана майже до кістки щока і сильно надрізане, відвисле вухо. Поранений лаявся і смикався, кров рясно лилася на липові дошки столу, забруднювала м’ясо, просочувалася у хліб.

Принесли сакви медика, і при світлі декількох тріскучих скіпок Рейневан узявся до діла. Знайшов флакон із ларендогрою304, вилив його вміст на рану. При цій процедурі пацієнт зашарпався, як осетер, і замалим не впав зі столу, тож довелося його притримати. Рейневан швидко всунув дратву в криву голку і почав зшивати, намагаючись робити якомога рівніші стібки. Оперований узявся огидно лихословити, безбожно торкаючись деяких релігійних і догм, тому шпакуватий Маркварт фон Штольберг заткнув йому рота шматком грудинки. Рейневан подякував очима. І шив, шив і в’язав вузли під цікавими поглядами публіки, що обступила стіл. Рухами голови відганяючи від себе нічних метеликів, які густо летіли на світло, він зосереджувався на тому, щоби прикріпити вухо якомога ближче до місця його первісного розташування.

- Чисте полотно, - попросив він трохи згодом.

Негайно зловили одну з дівок, що спостерігали за операцією, і здерли з неї сорочку, а протести вгамували, врізавши дівці пару разів по писку.

Рейневан ретельно забинтував голову пораненого роздертим на пасма лляним полотном, наклав грубу пов’язку. Поранений, на диво, не зімлів, а сів, невиразно промимрив щось про святу Люцію, заохав, застогнав і потиснув Рейневанові руку. Після чого всі присутні зразу взялися тиснути йому руку, вітаючи медика з доброю роботою. Рейневан приймав привітання, усміхнений і гордий. Хоча він усвідомлював, що пришити вухо йому не вельми вдалося, але чимало пик навколо нього мали на собі сліди ще гірше зашитих ран. Поранений щось бурмотів з-під пов’язки, одначе його ніхто не слухав.

- А що? Молодчина, хіба ні? - поруч приймав поздоровлення Шарлей. - Doctus doctor305, хай мені біс. Добрий медик, га?

- Добрий, - погодився винуватець, на обличчі якого не було ані найменшого сліду каяття, той самий Глаубіц із золотим коропом у гербі, вручаючи Рейневанові кружку меду. - Та ще й тверезий, а це рідкість серед коновалів. Пощастило Шенфельду!

- Пощастило, - холодно прокоментував Буко фон Кроссіг, - бо це ти його рубонув. А якби я, то нічого було би пришивати.

Зацікавлення подією зненацька пригасло, перерване появою нових гостей, які в’їжджали на кромолінський майдан. Раубрітери зашуміли, запанувало збудження, яке свідчило, що в’їжджає неабихто. Рейневан придивився, витираючи руки.

Кавалькаду з кільканадцяти збройних очолювали троє вершників. Посередині їхав лисіючий товстун в обладунку, покритому чорною емаллю, по його праву руку - лицар з похмурою міною і навскісним шрамом на чолі, а по ліву - священик або чернець, але з кордом на боці та в залізному комірі на кольчузі, надягнутій просто поверх ряси.

- Приїхали Барнхельм і Зульц, - проголосив Маркварт фон Штольберг. - До корчми, панове лицарі! На тінг! Далі, далі. Ану, закличте-но тих, які дівок молотять по засіках! Будіть сплячих! На тінг!

Зчинилася деяка метушня, майже всі лицарі, що збиралися на нараду, запасалися їжею і питвом. Голосно і грізно підкликали пахолків, щоби ті повикочували нові бочки і барила. Серед тих, хто прибіг на заклик, з’явився і Самсон Медок. Рейневан тихенько підкликав його і залишив біля себе. Він хотів уберегти супутника від долі служників, яким раубрітери не шкодували штурханців і стусанів.