Слава ЗСУ!

- За здоров’я! У ваші руки!

- Клянуся честю, у ваші!

- Аби нам добре велося!

Крім Глаубіца, що бився на майдані, були серед раубрітерів й інші, які явно не вважали, що розбійницьке ремесло ганьбить родовий герб, тому зовсім його не приховували. Неподалік від Рейневана дробив зубами хрящі здоровань у яці з гербом Коттвіців - червоною смугою на срібному полі. Поблизу крутився інший, кучерявий, який носив Троянду - герб Пораїв, польських лицарів із таким же cri de guerre. Ще один, широкоплечий, як тур, був одягнений у лентнер, оздоблений золотою риссю. Рейневан не пам’ятав, чий це герб, але йому відразу нагадали.

- Пан Боживой де Лоссов, - представив його Ноткер фон Вейрах. - Панове Шарлей і Хагенау.

- Клянусь честю, - Боживой де Лоссов вийняв із рота свиняче ребро, жир капнув на золоту рись. - Клянусь честю, вітаю. Хагенау, гм-м... Чи не нащадок того славетного поета?

- Ні.

- Ага. Ну то випиймо. За здоров’я!

- За здоров’я.

- Пан Венцель де Харта, - представляв Вейрах лицарів, які підходили. - Пан Буко фон Кроссіг.

Рейневан приглядався з цікавістю. Вбраний в облямовані латунню обладунки Буко фон Кроссіг був у Шльонську особою преславетною, особливо після торішніх Зелених Свят, коли він вчинив гучний розбійний напад на скарбничого глоговської колегіати та його кортеж. Але саме зараз, наморщивши чоло і примруживши очі, знаменитий раубрітер придивлявся до Шарлея.

- Чи ми часом не знайомі? Чи ми вже десь не бачилися?

- Не виключено, - невимушено відповів демерит. - Може, у костелі?

- За здоров’я!

- За щастя!

- Будьмо!

- ...рада, - говорив Буко фон Кроссіг Вейрахові. - Будемо радитися. Нехай тільки всі з’їдуться. Трауготт фон Барнхельм. І Екхард фон Зульц.

- Екхард Зульц, - скривився Ноткер фон Вейрах. - Аякже. Цей усюди носа потикає. А про що це ми маємо радитися?

- Про похід, - сказав лицар, який сидів неподалік, елегантно підносячи до рота шматочки м’яса, що їх він кинджалом відтинав від окосту, який тримав у руці. Він мав довге, дуже шпакувате волосся, доглянуті руки та обличчя, шляхетності якого не псували навіть старі шрами.

- Кажуть, - повторив він, - готується похід.

- А на кого, пане Маркварте?

Шпакуватий не мав часу на відповідь. На майдані зчинилися шум і гам. Хтось лаявся, хтось верещав, уривчасто заскімлив копнутий пес. Хтось голосно кликав цирульника або жида. Або того й того.

- Чуєте, - вказав головою шпакуватий, глузливо посміхаючись. - Саме вчасно. Що там сталося? Га? Пане Яську?

- Отто Глаубіц потяв Йона Шенфельда, - відказав захеканий лицар із тонкими вусами, що звисали, як у татарина. - Йому тра медика. А той запропастився. Пропав, парх, шельма.

- А хто вчора грозився навчити жидовина їсти за звичаєм? Хто брався силою нагодувати його свининою? Кого я просив дати неборакові спокій? Кого застерігав?

- Ви, як завжди, були праві, шляхетний пане фон Штольберг, - неохоче зізнався вусатий. - Але що нам тепер робити? З Шенфельда цебенить, як із кабана, а від цирульника тільки його жидівські причандали залишилися...