Слава ЗСУ!

* * *

- Мерзотники, - скреготнув зубами Рейневан. - І як це на них не знайдеться кари... Як це не шмагне їх Господь своїм бичем, не нашле на них одного зі своїх ангелів...

- Хто знає, чи не нашле, - зітхнув у пропахлій сиром темряві голіард. - Хто знає?..

* * *

Пугач під’їхав до Вольфгера, щось швидко говорив, збуджений і червоний на обличчі, вказував у бік млина й моста. Довго говорити йому не довелося. Брати Стерчі пришпорили коней і рвонули галопом через майдан, у протилежний бік, між бурдеями, в напрямку броду на ріці. За ними гнали, не озираючись, Пугач, Гекст і Рот-кірх, який далі чхав.

-Хрест вам на дорогу! - сплюнув їм услід Пашко Римбаба.

- Зачули миші кота! - сухо розсміявся Вольдан з Осин.

- Тигра, - багатозначно поправив Маркварт фон Штольберг.

Він стояв ближче і добре розчув, що саме Пугач сказав Вольфгеру.

* * *

- Я, - сказав з пітьми голіард, - ще би туди не потикався.

Рейневан, який уже майже висів на вузлуватій линві, затримався.

- Мені вже нічого не загрожує, - запевнив він. - А от ти побережися. За те, що ти читав, спалюють на багатті.

- Є речі, - голіард підсунувся ближче - так, щоб місячне світло, яке просочувалося крізь отвір, освітило його обличчя, - є речі, варті того, щоби заради них ризикувати життям. Ви й самі добре це знаєте, пане Рейневане.

- Що ти хотів цим сказати?

- Ви ж дуже добре знаєте, що.

- Я тебе знаю, - зітхнув Рейневан. - Я тебе вже бачив...

- Бачили, У брата в Повойовицях. Але обережніше з цим, про це краще не розводитися. Теревені у теперішні часи - недолік згубний. Уже не один своїм власним задовгим язиком горлянку собі перерізав, як звиклося казати...

- Урбан Горн, - докінчив Рейневан, сам дивуючись власній здогадливості.

- Тихіше, - шикнув голіард. - Тихіше з цим іменем, пане.

* * *

Стерчі й справді дали драла із сільбища з дивною поспішністю, немовби від татарського загону або як на звістку про чуму, і чесали звідтіля так, ніби диявол наступав їм на п’яти. Споглядання цього неабияк поліпшило душевний стан Рейневана. Але коли він побачив, від кого вони втікали, коли помітив, хто в’їжджає в Кромолін, дивуватися перестав.

На чолі загону лицарів і кінних стрільців їхав чоловік з різко окресленою щелепою і широкими, як двері кафедрального собору, плечима, одягнений у пишний і з багатою позолотою міланський обладунок. Великий вороний кінь лицаря теж був покритий панцирем: його голову захищав шамфрон, себто начільник, шию - бляшаний нашийник, крінет.

Рейневан змішався з кромолінськими раубрітерами, які тим часом висипали на майдан. Ніхто, крім Самсона, не помітив його і не звернув на нього уваги. Шарлея не було ані сліду. Раубрітери навколо гуділи мов осине гніздо.

Обабіч лицаря в міланському обладунку їхали двоє - простоволосий, вродливий, як дівчина, юнак і смаглявий худячок із запал йми щоками. Ці обидва також були в повних пластинчастих об ладунках, обидва сиділи на ладрованих308 конях.

- Гайн фон Чірне, - здивовано сказав Отто Глаубіц. - Бачите, яка в нього міланеза309? Хай мені трясця, та вона запросто коштує сорок гривень!