Слава ЗСУ!

Самсон Медок мовчав. А Рейневан уже не знати котрий раз не міг надивуватися, скільки в його мутних очах і одутлому обличчі ідіота могло з’являтися замисленості й мудрої турботи. І хоч німого, та все ж виразного докору.

- Шарлей... - почав він, затягуючи попругу. - Шарлей, це правда, допоміг мені, чимало для мене зробив. Але ж ти й сам чув, був свідком... І не раз. Як тільки я згадував про своє бажання помститися Стерчам, він мене відговорював. При цьому насміхався і ставився до мене, як до дурного підлітка. Він категорично відмовляється допомагати мені в помсті, ба навіть Аделю, ти сам чув, принижує, висміює, постійно намагається відмовляти мене від поїздки до Зембиць!

Кінь фиркнув і затупцював, немовби і йому передалася роздратованість. Рейневан глибоко зітхнув, заспокоївся.

- Передай йому, Самсоне, хай не ображається. Псякрев, я вмію бути вдячним, усвідомлюю, скільки він для мене зробив. Але, мабуть, найкраще я йому віддячуся, пішовши. Він же сам сказав: я є найбільшим ризиком. Без мене йому буде легше. Вам обом...

Рейневан замовк.

- Я хотів би, щоби ти пішов зі мною. Але не пропоную. Це було би з мого боку негарно і непорядно. Те, що я задумав, - ризиковане. Із Шарлеєм ти будеш у більшій безпеці.

Самсон Медок довго мовчав.

- Я не стану відмовляти тебе від твого задуму, - сказав він врешті-решт. - Не стану наражати тебе на, як ти це гарно назвав, сварки і марнування часу. Навіть залишу при собі свою думку щодо сенсовності твого заходу... Не хочу також ще більше погіршувати становище й обтяжувати тебе докорами сумління. Але хочу, щоби ти знав, Рейнмаре, що своїм відходом ти руйнуєш мої надії повернутися у мій власний світ і в моє власне тіло.

Рейневан довго мовчав.

- Самсоне, - нарешті промовив він. - Скажи. Щиро, якщо можеш. Ти справді... Чи те, що ти говорив про себе... Хто ти?

- Ego sum, qui sum, - м’яко перервав Самсон. - Я є той, хто я є. Даруймо собі прощальні висповідування. Вони нічого не дадуть, нічого не виправдають і нічого не змінять.

- Шарлей - чоловік бувалий і спритний, - швидко сказав Рейневан. - В Угорщині, побачиш, він напевне зуміє зв’язатися з кимсь, хто...

- Їдь уже. Їдь, Рейнмаре.

* * *

Усю улоговину заповнювала густа імла. На щастя, туман лежав низько, при самій землі, тому не було небезпеки - принаймні наразі - заблукати, було видно, де пролягав гостинець, шлях явно і виразно позначав ряд кривих верб, диких груш і кущів глоду, що виступали з білого савану. Крім того, далеко в темряві мерехтів і вказував дорогу невиразний, танцюючий вогник - ліхтар загону Гайна фон Чірне.

Було дуже холодно. Коли Рейневан проїхав міст через Ядкову і в’їхав в імлу, йому здалося, наче він занурився у крижану воду. “Що ж, - подумав він, - зрештою, це ж уже вересень”.

Біле поле туману, яке розкинулося навколо, відбиваючи світло, давало досить непогану видимість з одного й другого боку, однак Рейневан їхав у цілковитій темряві, ледь бачачи вуха коня. Найбільша пітьма нависала - як не дивно - над самим гостинцем, поміж шпалерами дерев і густих кущів. Останні не раз мали настільки промовисто демонічні силуети, що юнак кілька разів аж здригався, перебуваючи під неприємним враженням від туману, і мимоволі натягав віжки, лякаючи і без того полохливого коня. Їхав далі, подумки висміюючи свою лякливість. Та як же можна, к бісу, боятися кущів?