Слава ЗСУ!

* * *

Мала Офка Барут була дуже-дуже незадоволена. І дуже-дуже зла на економку. Офка ніколи не відчувала до економки жодної симпатії, надто вже часто її мати вдавалася до допомоги економки, щоби примусити Офку робити те, чого Офка не любила, - а надто їсти кашу й умиватися. Але сьогодні економка дошкулила Офці особливо страшно - силою відірвала її від забави. Забава полягала у киданні плаского камінця на свіжі коров’ячі купи, і завдяки своїй радісній простоті була останнім часом модною серед ровесників Офки, переважно дітей замкової сторожі й челяді.

Відірвана від розваг дівчинка марудила, дулася і старалася, як могла, ускладнити економці завдання. Вона- їй на зло - робила манюні крочки, через що економці доводилося майже тягти її силою. Офка реагувала на зауваження і на все, що економка говорила, злим фирканням. Бо це все її аніскілечки не обходило. З неї було досить перекладання промов дідуся Таммо, бо в дідуся в кімнаті смерділо, зрештою, дідусь і сам смердів. Її аніскілечки не обходило й те, що у Стерцендорф тільки що приїхав дядько Апеч, і що дядько Апеч привіз дідусеві страшенно важливі новини, що зараз він саме переказує їх, а коли закінчить, дідусь Таммо, як завжди, захоче багато чого сказати, а крім неї, родзоної панянки Офки, ніхто не розуміє того, що дідусь каже.

Родзона панянка Офка мала все це десь. Вона прагнула тільки одного - повернутися до замкового валу й кидати пласкі камені на коров’ячі купи.

Уже на сходах вона почула звуки, що долітали з кімнати дідуся. Новини, які переказав дядько Апеч, видно, були справді приголомшливі й страшенно неприємні, бо Офка ще ніколи не чула, щоби дідусь так ревів. Ніколи. Навіть тоді, коли довідався, що найкращий жеребець табуна чимось отруївся і здох.

- Вуаагга-вуага-буггауаггу-уууааха! - долинало з кімнати. - Гррргир-гггих... Уаарр-рааах! О-о-о-ооо...

Потім пролунало:

- Бзпппрррр... Пппппррррууу...

І запала глуха тиша.

А потім з кімнати вийшов дядько Апеч. Він довго дивився на Офку. Ще довше - на економку.

- Прошу наготувати їжі на кухні, - сказав він врешті-решт. - Провітрити кімнату. І викликати священика. Саме в такій послідовності. Наступні розпорядження я зроблю, коли поїм.

- Багато, - додав він, бачачи погляд економки, яка, видно, вже вгадала правду. - Багато що тут відтепер зміниться.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ,

у якому знову з’являються червоний голіард і

чорний віз, а на возі - п’ятсот з гаком гривень.

А все через те, що Рейневан знову погнався за

спідницею.

Десь ополудні дорогу йому перегородив бурелом - широчезна смуга землі, аж до далекої стіни бору, заповнена поламаними стовбурами, які лежали покотом. Захаращеність порозбиваними колодами, безлад переплетеного гілля, хаос повикручуваних, немовби у муках, вирваних із землі коренів і лабіринт вирв були суголосними стану його душі. Алегоричний краєвид не тільки затримав його, а й змусив замислитися.

Після прощання з князем Больком Волошеком Рейневан апатично їхав на південь, туди, куди вітер гнав кучугури чорних хмар. Власне, він і не знав, чому вибрав саме цей напрямок. Чи тому, що перш ніж від’їхати, Рейневанові вказав цей напрямок Волошек? Чи він інстинктивно вибрав шлях, який віддаляв його від місць і справ, що викликали в ньому страх і відразу? Подалі від Стерчів, Стшегома і пана фон Лаасана, від Гайна фон Чірне, свидницької Інквізиції, замку Штольц, Зембиць, князя Яна...