Слава ЗСУ!

“Погануля, - подумав Рейневан, - бідна погануля. Їй бракує ще тільки цяточок віспи. Але в неї ще все попереду”.

Лицар, який їхав пліч-о-пліч з дівчиною, мав - цього не можна було не помітити - віспу вже позаду, коротка сива борода не могла приховати її слідів. Упряж гнідка, на якому він їхав, була сильно обтріпана, а кольчуг на кшталт тієї, що була на ньому, не носили вже з часів легніцької битви. “Убогий лицар, - подумав Рейневан, - яких багато. Дрібнопомісний vassus vassalorum348. Везе доньку в монастир. Бо куди ж їй іще? Хто б такої захотів? Тільки клариски або цистерціанки”.

- Та перестаньте ж, - шикнув голіард, - витріщатися на неї. Так не личить.

Що ж, так справді не личило. Рейневан зітхнув і відвів погляд, повністю зосередившись на дубах і грабах, що росли при дорозі. Але було вже пізно.

Голіард стиха вилаявся. А вбраний у легніцьку кольчугу лицар зупинив коня і почекав, поки до нього під’їдуть. Міна в нього була дуже серйозна і дуже похмура. Він гордо підняв голову, вперся рукою в стегно, біля самої рукояті меча. Такого ж немодного, як і кольчуга.

- Шляхетний пан Хартвіг фон Штітенкрон, - відкашлявшись, представив його Тибальд Раабе. - Пан Рейнмар фон Хагенау.

Шляхетний Хартвіг фон Штітенкрон якийсь час дивився на Реиневана, але всупереч очікуванням не запитав про кревну спорідненість зі славетним поетом.

- Ви налякали мою доньку, мосьпане, - гордовито заявив він, - ганяючись за нею.

- Прошу вибачити, - Рейневан поклонився, відчуваючи, як у нього червоніють щоки. - Я їхав за нею, позаяк... Помилково. Прошу вибачити. І її теж, якщо дозволите, попрошу, стану навколішки...

- Не ставайте, - відрізав лицар. - Залиште її у спокої. Вона боязка. Несмілива. Але добра дитина. До Барда її везу...

- У монастир?

- Чому, - лицар насупив брови, - ви так вважаєте?

- Бо ви вельми побожні, - виручив Реиневана зі скрутного становища голіард. - Бо ви обоє виглядаєте надзвичайно побожними.

Шляхетний Хартвіг фон Штітенкрон перехилився із сідла, захарчав і сплюнув - зовсім не побожно і зовсім не по-лицарському.

- Дайте спокій моїй дочці, пане фон Хагенау, - повторив він. - Цілком і назавжди. Зрозуміли?

- Зрозумів.

- От і добре. Кланяюся.

* * *

За якусь годину їзди накритий чорною мішковиною віз загруз у болоті. Щоб його витягнути, довелося солідарно залучити всі сили, не виключаючи братів міноритів. Звичайно, до фізичної праці не опустилися ні шляхта, тобто Рейневан і фон Штітенкрон, ні культура і мистецтво в особі Тибальда Раабе. Бобрового колектора цей інцидент страшенно рознервував, він бігав, лаявся, сипав командами, неспокійно оглядався на бір. Видно, він помітив погляди Реиневана, бо як тільки екіпаж вивільнили і кортеж рушив, вирішив, що треба пояснити, у чому річ.

- Вам варто знати, - почав він, завівши коня між Реиневана і голіарда, - що йдеться про вантаж, який я везу. Щиро кажучи, неабиякий.

Рейневан не прокоментував. Зрештою, він прекрасно знав, про що йдеться.