Слава ЗСУ!

- А чому це він стежить за нами? їде слідом за нами? Га?

- Та яким же слідом? - випередив, фиркнувши, червоний голіард. - Сліпі ви, чи що? Таж він з бору виїхав! Якби стежив, їхав би трактом, слідами коліс.

- Ніби й, гм-м-м, правда. То, кажете, ви знайомі?

- Як пити дати, - весело підтвердив голіард. - Я ж його ім’я знаю. А він моє. Що мене звати Тибальд Раабе. От скажіть-но, паничу Рейнмаре, як мене звати?

- Тибальд Раабе.

- От бачите!

На такий неспростовний доказ колектор кашлянув, поправив бобровий ковпак, наказав солдатам відійти.

-Вибачте, гм-м-м... Справді, надто вже я обережний... Але я змушений бути пильним! Більше тут сказати нічого. Що ж, пане Хагенау, можете...

- ...їхати з нами, - радісно докінчив голіард, перед тим непомітно підморгнувши Рейневанові. - Ми до Барда. Разом. Бо так вкупі воно надійніше і... безпечніше.

* * *

Кортежик рухався повільно, вибоїста лісова дорога обмежувала швидкість запрягу до такої, яку легко могли підтримувати піші: четверо прочан з костурами і четверо францисканців, що тягнули маленький візочок. Прочани, всі як один, мали синьо-червоні носи, які переконливо свідчили про любов до міцних напоїв та інші гріхи молодості. Францисканці були молоді люди.

- Прочани і брати-мінорити, - пояснив голіард, - теж прямують до Барда. До святої Фігури на Горі, знаєте, Мадонни Бардської...

- Знаю, - перебив Рейневан, перевіряючи, чи ніхто не підслуховує, особливо колектор, що їхав біля чорного фургона. - Знаю, пане... Тибальде Раабе. А якщо чогось не знаю...

- То так уже воно, видно, й має бути, - обрізав голіард. - Не задавайте зайвих запитань, паничу Рейнмаре. І будьте Хагенау. Не Беляу. Так безпечніше.

- Ти був, - здогадався Рейневан, - у Зембицях.

- Був. І дещо чув... Того вистачило, аби здивуватися, побачивши вас тут, у Голеньовських борах. Бо розійшовся поголос, що ви у вежі сидите. Ой і гріхів же вам понаприписували... Пліткували... Якби я вас не знав...

- Проте знаєш.

- Знаю. І добре до вас ставлюся. Тому й кажу: їдьте з нами. До Барда... Ради Бога! Та не витріщайтеся ви на неї так, паничу. Мало того, що ви її по лісі ганяли?

Коли панна, що їхала на чолі кортежику, обернулася вперше, Рейневан навіть зітхнув. Вражений. І здивований. Як він міг сплутати цю бридулю з Ніколеттою? З Катажиною Біберштайн?

Волосся в неї було, що правда то правда, майже того ж кольору - світле, як солома, частий у Шльонську результат змішування крові світловолосих батьків з-над Лаби й світловолосих матерів з-над Варти і Просни. Але на цьому подібність і закінчувалася. У Ніколетти шкіра була як алебастр, чоло ж і підборіддя оцієї-от дівчини прикрашали цяточки вугрів. У Ніколетти були очі як волошки, а в прищуватої дівчини - ніякі, водянисті й увесь час по-жаб’ячому вибалушені, що можна було приписати переляку. Ніс надто малий і кирпатий, але зате губи надто тонкі й бліді. Щось там, видно, почувши про моду, вона вискубала собі брови, проте з жалюгідним результатом - замість того, щоб виглядати по-модному, виглядала, як дурна. Враження доповнював одяг - вона носила тривіальну шапочку з кроля, а під опанчею - сіру сукеночку простого крою, пошиту з нікудишньої, нерівно пряденої, покуйовдженої вовни. Катажина Біберштайн, мабуть, своїх служниць у ліпше вбирала.