Слава ЗСУ!

- Ну-ну-ну, - говорив трохи зміненим голосом Шарлей. - Утік від зембицьких катів, утік від пана Біберштайна із замка Штольц. Моє шанування! Поглянь-но лише, Самсоне, який здібний юнак. Усього лише якісь два тижні зі мною, а скільки навчився. Спритний став, мать його, як домініканець!

- Він їде до Зембиць, - зауважив Самсон, здавалося б, холодно, але в його голосі теж бриніло зворушення. - А це виразно свідчить супроти спритності. І заперечує розум. Як воно, Рейнмаре?

- Зембицьку справу, - сказав Рейневан, зціплюючи зуби, - я вважаю закінченою. Ніби її й не було. Мене вже ніщо не пов’язує з... з Зембицями. Мене вже ніщо не пов’язує з минулим. Але я боявся, що вас там схопили.

- Вони? Нас? Та ти жартуєш!

- Я радий вас бачити. Я справді дуже тішуся.

- Сміятимешся. Ми - теж.

Дощ посилився, вітер шарпав гілля дерев.

- Шарлею, - мовив Самсон. - Гадаю, нам уже нічого далі їхати слідом... Те, що ми збиралися зробити, уже не має ні мети, ні сенсу. Рейнмар вільний, його ніщо не зв’язує, давай дамо коням шпори, і гайда до Опави, до угорського кордону. Пропоную залишити за спиною Шльонськ і все шльонське. У тому числі й наші відчайдушні плани.

- Які плани? - зацікавився Рейневан.

- Не має значення. Шарлею, що скажеш? Я раджу відмовитися від наших намірів. Розірвати угоду.

- Не розумію, про що це ви.

- Потім, Рейнмаре. То що, Шарлею?

Демерит голосно кашлянув.

- Розірвати угоду, - повторив він за Самсоном.

- Розірвати.

Було видно, що Шарлей бореться з власними думками.

- Настає ніч, - нарешті сказав він. - А ніч приносить раду. La notte, як кажуть в Італії, porta consiglio356. Але за умови, додам уже від себе, що цю ніч спати в сухому, теплому і безпечному місці. По конях, хлопці. І за мною.

- Куди?

- Побачите.

* * *

Було вже майже зовсім темно, коли перед ними забовваніли плоти і будинки. Розгавкалися собаки.

- Що це? - запитав Самсон із занепокоєнням у голосі. - Невже...

- Це Дембовець, - перебив Шарлей, - грангія357, що належить монастирю цистерціанців у Кам’янці. Коли я сидів у демеритів, мені, бувало, наказували тут працювати. У порядку покарання, як слушно підозрюєте. Тому я й знаю, що це місце сухе і тепле, ніби створене для того, щоб добряче виспатися. А вранці вдасться і з їжі щось організувати.

- Я так розумію, - сказав Самсон, - що цистерціанці тебе знають. Що ми попросимося до них на нічліг...

- Нема хап-хап, - знову перебив його демерит. - Триножте коней. Залишимо їх тут, у лісі. А самі - за мною. Навшпиньках.

Цистерціанські собаки заспокоїлися, гавкали вже тихіше і знехотя, коли Шарлей спритно виламував дошку в стіні стодоли. За хвилину вони вже були в темному, сухому, теплому приміщенні, що приємно пахло соломою і сіном. Ще за якусь-то мить, залізши по драбині на перекриття, вони вже закопувалися в сіно.

- Давайте спати, - пробурмотів Шарлей, шелестячи. - Шкода, що на голодний живіт, але з їдженням пропоную стриматися до ранку, тоді напевне вдасться вкрасти чогось поживного, от хоч би і яблук. Але якщо несила ждати, то можу піти хоч зараз. Якщо хтось до ранку не витримає. Га, Рейнмаре? Я в першу чергу тебе мав на увазі - як особу, яка має труднощі з опануванням примітивних потягів... Рейнмаре?