Слава ЗСУ!

- Буде так, - промовив францисканець, - як Бог дасть.

Усі надовго замовкли.

* * *

Погода почала псуватися, грізно потемніли гнані вітром хмари, ліс шумів, перші краплі дощу почали залишати мокрі сліди на каптурах, опончах, крупах коней і мішковині чорного воза. Рейневан наблизив свого коня до Тибальда Раабе, вони поїхали, торкаючись стременами.

- Гарна розповідь, - стиха заговорив він. - Про оселедці. І кантилена про Вік ліфа теж нічого так. Дивно тільки, що ти не підсумував усього, як там, у Кромоліні, читанням чотирьох празьких статей. А от цікаво, податковий колектор знає щось про твої переконання?

- Дізнається, - тихо відповів голіард, - коли настане час. Бо є, як говорить Екклезіаст, час мовчати і час говорити. Час шукати і час утрачати, час зберігати і час викидати, час любити і час ненавидіти, час війні і час миру355. На все свій час.

- Цього разу я погоджуся з тобою цілком і повністю.

* * *

На роздоріжжі, серед світлого березняку, стояв кам’яний покутний хрест, одна з численних у Шльонську пам’яток злочину і каяття.

Навпроти хреста яснів піщанистий тракт, в інші сторони вели похмурі лісові дороги. Вітер шарпав крони дерев, жбурляв сухим листям. Дощ - наразі ще тільки дрібний - сік по обличчі.

- На все свій час, - сказав Рейневан Тибальду Раабе. - Так говорить Еклезіаст. Тож і нам настав час попрощатися. Я повертаюся до Зембиць. Нічого не кажи.

Колектор дивився на них. А також брати-мінорити, прочани, солдати, Хартвіг фон Штітенкрон і його донька.

- Я не можу, - почав Рейневан, - залишити друзів, які можуть бути в біді. Так не годиться. Дружба - річ велика і прекрасна.

- Чи ж я щось кажу?

- Їду.

- їдьте, - кивнув голіард. - Але якби вам довелося змінити плани, якби ви все-таки надали перевагу Бардо й дорозі в Чехію... Ви легко нас наздоженете. Ми будемо їхати повільно. А біля Сціборової Вирубки плануємо зробити довший привал. Сціборова Вирубка, запам’ятаєте?

- Запам’ятаю.

Прощання було коротким, навіть дещо побіжним. Звичайні собі побажання щастя і Божої допомоги. Рейневан розвернув коня. У пам’яті залишився погляд, яким попрощалася з ним донька Штітенкрона. Погляд телячий, масний, погляд водянистих і тужливих очей з-під вищипаних брів.

“Така бридуля, - подумав у галопі проти вітру й дощу Рейневан. - Такий страхопуд, такий страхополох. Але вдатного чоловіка помітить відразу, і зуміє розпізнати”.

Кінь подолав галопом десь гону, перш ніж Рейневан усе обміркував і збагнув, який же він дурний.

* * *

Вилетівши на них поблизу великого дуба, він навіть не дуже здивувався.

- Го-го! - крикнув Шарлей, стримуючи танцюючого коня. - Клянуся всіма духами! Та це ж наш Рейневан!

Зіскочили з сідел, за мить Рейневан застогнав у сердечних обіймах Самсона Медка, які, проте, загрожували поламати йому ребра.