Слава ЗСУ!

Рейневана ж, як знову виявилося, невдачі переслідували ще гірше, ніж Йону. Кажани дошкуляли всім трьом, але саме Рейневанові один вчепився у волосся на чолі так, що зовсім заслонив очі. Ці малі потвори атакували всіх трьох коней, але тільки Рейневановому коневі один з кажанів заліз просто у вухо. Кінь сіпнувся з диким іржанням, трясучи опущеною головою, а тоді хвицнув крупом із такою силою, що осліплений Рейневан вилетів із сідла, немов камінь із катапульти. Позбувшись тягаря, кінь рвонув у дикий чвал і був би втік у ліс, та, на щастя, Самсон устиг схопити його за повід і зупинити. Шарлей же зіскочив з коня і з шаблею над головою кинувся межи кущі ялівцю, де над Рейневаном, який качався у високій траві, кажани нависли, немов сарацини над поверженим на землю паладином. Вигукуючи страшні прокльони й бридко лаючись, демерит хльостав шаблею, аж на всі боки бризкала кров. Поруч Самсон бився в сідлі, однією рукою: іншою він тримав обох ошалілих коней. Це було до снаги тільки такому богатиреві, як Самсон.

Рейневан же був першим, хто помітив, що у бій вступили нові сили. Може, тому, що він стояв навкарачки й намагався вибратися з бою, тримаючи ніс понад самою травою. Рейневан побачив, як трава раптом почала стелитися по землі, низько, ніби прибита вітром. Він підняв голову - і за якихось двадцять кроків від себе побачив чоловіка, майже старця, але просто гігантської статури, з палаючими очима і левиною гривою молочно-білого волосся. Старець тримав костур, дивний, сучкуватий, фантастично повикручуваний, достоту як змій, що застиг у пароксизмі муки.

- На землю! - громовим голосом крикнув старець. - Не підніматися!

Рейневан розпластався на землі. Він відчував, як дивний вихор засвистав у нього над головою. Почув приглушені матюки Шарлея. І несподіваний, різкий, пронизливий писк кажанів, які доти нападали на них у повному мовчанні. Писк затих так само раптово, як почався. Рейневан почув і відчув, як навколо щось падає градом, глухо, наче стиглі яблука, вдаряючись об ґрунт. Він також відчував на волоссі та спині щось, ніби дрібніший дощ, маленький, сухий і шурхітливий. Роззирнувся. Навколо куди не глянь валялися мертві кажани, а згори, з гілок дерев, сипалася безперервна, рясна злива мертвих комах: дрібних і великих жуків, павуків, гусениць і метеликів.

- Matavermis... - зітхнув він. - Це було Matavermis...

- Ну, ну, - сказав старий. - Знається! Молодий, але бувалий. Вставай. Уже можна.

Старець, тепер це вже було видно, зовсім не був старцем. Юнаком він, ясна річ, також не був, але білість його волосся, Рейневан міг поклястися головою, походила не стільки зі старечої сивини, скільки з частого серед магів альбінізму. Гігантський зріст теж виявився магічною ілюзією: спертий на костура біловолосий був високим, але аж ніяк не надприродно.

Підійшов Шарлей, абсолютно знічев’я копаючи мертвих кажанів, які валялися в траві. Підійшов Самсон Медок з кіньми. Сивоволосий якийсь час уважно розглядав їх - а Самсона особливо уважно.

- Троє, - сказав він. - Цікаво. Бо ми шукали двох.

Чому сивоволосий говорив у множині, Рейневан довідався швидше, ніж устиг запитати. Задудніли копита, галявину заповнили храпаючі коні.

- Вітаю, - заволав із висоти сідла Ноткер фон Вейрах. - Усе-таки ми зустрілися. Оце так оказія.

- Оказія, - повторив із дуже подібною глумливістю в голосі Буко фон Кроссіг, злегка напираючи на демерита конем. - Тим більше, що в зовсім іншому місці, ніж було домовлено. У зовсім іншому!