Слава ЗСУ!

* * *

- Є, - доповів висланий на розвідку Губертик, стримуючи танцюючого коня. - Є, пане Буко. Їдуть цугом, повільно, гостинцем у бік Барда. Чоловік зо двадцятеро, серед них - важко озброєні.

- Двадцятеро, - повторив у деякій задумі Вольдан з Осин. - Гм-м-м...

- А от чого чекав? - глянув на нього Вейрах. - Хто, по-твоєму, вирізав і потопив збирача зі свитою, не рахуючи францисканців і прочан? Хлопчик-мізинчик?

- Гроші? - по-діловому запитав Буко.

- Є колебка381, - Губертик почухав за вухом. - Скарбничок382...

- Саме те, що треба. Там везуть грошву. Ну, то гайда на них.

- А чи це справді, - озвався Шарлей, - ті, кого нам треба?

- Ви, пане Шарлею, - Буко зміряв його поглядом, - як щось ляпнете... Ви б краще сказали, чи ми можемо на вас розраховувати. На вас і на ваших компаньйонів. Допоможете?

- А чи з тої рекуперації, - Шарлей глянув на верхівки сосон, - ми щось матимемо? Як щодо рівної пайки, пане фон Кроссіг?

- Одна на вас трьох.

- Годиться, - демерит не торгувався, але під поглядами Рейневана і Самсона швидко додав:

- Але без зброї.

Буко махнув рукою, після чого відстібнув від сідла сокиру, величезне широке лезо на злегка вигнутому сокирищі. Рейневан побачив, як Ноткер Вейрах перевіряє, чи ланцюговий моргенштерн добре обертається на рукояті.

- Послухайте, comitiva, - сказав Буко. - Хоч це, напевно, переважно шмаркачі, але їх аж двадцять. Тому треба все робити з головою. Тож зробімо так: за гоні/ звідси, я знаю, дорога проходить через місток над потоком...

* * *

Буко не помилявся. Дорога справді вела через місток, під яким, у вузькому, але глибокому яру тік схований серед густої вільхи потічок, голосно шумуючи на шипотах383. Посвистували вивільги, заповзято довбав дерево дятел.

- Не можу в це повірити, - сказав Рейневан, захований за кущами ялівцю. - Не можу повірити. Я став розбійником. Сиджу в засідці...

- Тихо будь, - пробурмотів Шарлей. - Їдуть.

Буко фон Кроссіг сплюнув у долоню, взяв сокиру, опустив забороло армета.

- Бережись! - прогудів він, ніби з глибини глечика. - Губертик! Ти готовий?

- Готовий, пане.

- Усі знають, що їм робити? Хагенау?

- Знаю, знаю.

На протилежному боці яру серед світлого березняку, що просвічував з-за яворів, замигтіли барви, заблищали об ладунки. Долинув спів. “Співають “Dum iuventus floruit”384, - упізнав Рейневан. - Пісню на слова Петра Блуаського. Ми теж її співали в Празі...”

- Весело їм, собакам, - пробурмотів Тассіло де Тресков.

- Мені також весело, як я когось пограбую, - пробурмотів у відповідь Буко. - Губертику! Готуйся! Рихтуй арбалет!

Пісня затихла - обірвалася зненацька. Біля містка з’явився пахолок у каптурі, тримаючи сулицю поперек сідла. За ним виїхали ще троє, ці були в кольчугах і залізних опахах385, на головах мали хундсгугелі386, а за спинами - арбалети. Усі повільно в’їхали на місток. За ними з’явилися два лицарі в латах cap á pied387, навіть зі списами, застромленими в тримачі біля стремен. Один із них мав на щиті червоний щабель у срібному полі.