Слава ЗСУ!

- Здобич нам з-під носа вислизнула!

- А це, дозвольте вам зауважити, nihil ad me attinet380.

- Я вас зі здобичі утримую і годую!

- Ви? Справді?

Буко почервонів від люті, але нічого не сказав. Тассіло де Тресков тихо кахикнув, злегка нахилився до Вейраха.

- Як то воно з ним? - пробурмотів він. - З цим чарівником? То він служить Кроссігові чи ні?

- Служить, - пробурмотів у відповідь Вейрах, - але старій Кроссіговій. Одначе про це - ша, краще нічого не говори. Слизька тема...

- А чи це, - упівголоса запитав Рейневан Римбабу, котрий стояв поруч, - той самий знаменитий Гуон фон Сагар?

Пашко кивнув і відкрив рот, на жаль, Ноткер Вейрах почув.

- Надто вже ви цікавий, пане Хагенау, - просичав він, підходячи. - А це не пасує. Не пасує жодному з вашої дивацької трійки. Бо якраз через вас усі ці клопоти. А допомоги від вас стільки, як із цапа молока.

- Це, - випростався Рейневан, - дуже скоро може змінитися.

- Що?

- Ви хочете знати, якою дорогою поїхали ті, хто пограбував збирача податків? Я вам покажу.

Якщо здивування раубрітерів було великим, то для гримас Шарлея і Самсона важко було знайти адекватне визначення, навіть слово “остовпіли” здавалося заслабким. Іскорка зацікавлення блиснула навіть в очах Гуона фон Сагара. Альбінос, який на всіх - крім Самсона - дивився так, ніби вони були прозорі, тепер почав уважніше зондувати Рейневана очима.

- Дорогу сюди, на вирубку, - процідив крізь зуби Буко фон Кроссіг, - ти показав нам під загрозою зашморгу, Хагенау. А тепер допоможеш з власної волі? З чого б це така зміна?

- Я собі знаю.

“Тибальд Раабе. Негарна донька Штітенкрона. З перерізаними горлянками. На дні, у мулі. Чорні від раків, що їх обсіли. Від п’явок. Звивистих вугрів. І ще бозна від чого.”

- Я собі знаю, - повторив він.

* * *

Довго шукати йому не довелося. Оситняк, juncus, ріс по краях вологого лугу цілими купами. До нього він додав обвішане сухими стручками стебло свиріпи. Тричі перев’язав стеблом осоки із султаном колосся.

Одна, дві, три

Segge, Binse? Hederich

Binde zu samene...

- Дуже добре, - озвався з усмішкою сивоволосий маг. - Браво, юначе. Але трохи шкода часу, а мені хотілося б чимшвидше повернутися додому. Тож я дозволю собі, без образи, дрібку підсобити. Дрібку. На грошик. Тільки щоб, як мовить поет, силою силу посилити.

Він змахнув ціпком, описав ним швидке коло.

- Yassar! - промовив гортанно. - Qadir al-rah!

Від сили заклинання задрижало повітря, а одна з доріг, які вели від Сціборової Вирубки, проясніла, стала симпатичнішою, мовби запрошувала до себе. Це сталося набагато швидше, ніж при використанні самого лише нав’язу, майже миттєво, а сяйво, яке випромінювала дорога, було набагато сильнішим.

- Туди, - вказав Рейневан раубрітерам, які вирячилися на нього з відкритими ротами. - Це ця дорога.

- Шлях на Кам’янець, - першим отямився Ноткер Вейрах. - Наша взяла. Та й ваша теж, пане фон Сагар. Це ж бо той самий напрямок, що й до дому, куди вам так спішно. По конях, comitiva!