Слава ЗСУ!

- Лотри, клянуся казаном святої Цецилії, лотри! - підхопив Куно Віттрам. - Господи-Боже Христе, і як Ти не нашлеш на них якусь моровицю!

- До святості, сучі діти, поваги не мають! - гаркнув Римбаба. - Таж бабки, що їх колектор віз, були на богоугодне діло призначені!

- Правда. Єпископ на війну з гуситами збирав...

- А раз так, - промимрив Вольдан з Осин, - то, може, це диявольських рук справа? Адже диявол на боці гуситів... Могли єретики закликати чорта на допомогу... А міг чорт і сам по собі, на зло єпископу... Господи! Диявол, кажу вам, тут безчинствував, пекельні сили тут діяли. Сатана, ніхто інший, колектора вбив і всіх його людей умертвив.

- А п’ятсот гривень - що? - насупився Буко. - До пекла потягнув?

- Потягнув. Або на лайно перетворив. Бували і такі випадки.

- Може бути, - кивнув головою Римбаба, - що на лайно. Лайна там, за куренями, багато різного-всякого.

- А міг чорт, - додав Віттрам, показуючи, - гроші в цьому озерці втопити. Йому вони ні до чого.

- Гм-м-м, - буркнув Буко. - Утопити міг, кажеш? То, може...

- Нізащо! - Губертик на льоту вгадав, про що і про кого подумав Буко. - Оце вже ніяк! Нізащо, пане, туди не полізу!

- Воно й не дивно, - сказав Тассіло де Тресков. - Мені також це болото не подобається. Тьху! Та я не поліз би в цю воду, навіть якби би там не п’ятсот, а п’ять тисяч гривень лежало.

Щось, що жило в озері, певно, його почуло, бо, немовби на підтвердження, смолиста вода озерця збурилася, забулькала, закипіла тисячею великих бульбашок. Бухнуло - і навкруги розійшовся огидний гнилий сморід.

- Ходімо звідси... - хекнув Вейрах. - Ходімо...

Вони пішли. Досить-таки поспішно. Болотяна вода бризкала з-під ніг.

* * *

- Напад на збирача податків, - заявив Тассіло де Тресков, - якщо все-таки й мав місце, і Шарлей не помиляється, - стався, судячи зі слідів, учора вночі або сьогодні вдосвіта. Так що якщо ми трохи піднатужимося, то зможемо наздогнати грабіжників.

- А хіба ж ми знаємо, - буркнув Вольдан з Осин, - куди вони поїхали? З вирубки ведуть три стежки. Одна - у бік бардського гостинця. Друга - на південь, до Кам’янця. Третя - на північ, на Франкенштейн. Перш ніж починати погоню, варто було б знати, котрим із цих трьох напрямків...

- Справді, - погодився Ноткер фон Вейрах, після чого багатозначно кашлянув, глянув на Буко, очима показав на білоголового мага, який сидів неподалік і роздивлявся Самсона Медка. - Справді, варто було б знати. Не хочу бути нахабним, але може б так, приміром, скористатися для цього чарами? Що ти на це, Буко?

Маг почув його слова, поза сумнівом, та навіть не повернув голови. Буко фон Кроссіг вилаявся крізь зуби.

- Пане Гуоне фон Сагар!

- Що?

- Ми сліду шукаємо! Може, ви б нам допомогли?

- Ні, - байдуже відповів маг. - Мені не хочеться.

- Вам не хочеться? Не хочеться? То нащо, зараза, ви з нами поїхали?

- Щоби подихати свіжим повітрям. І gaudium379 собі зробити. Повітря з мене вже досить, gaudium, як виявляється, аніякісінького, так що найохочіше я би вже вертався додому.