Слава ЗСУ!

Лицарі в каптурах нахилилися, слухаючи. Ісус, падаючи під вагою хреста, дивився на них із фрески, а в його візантійських очах був безмір дуже людського страждання.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

у якому йдеться про справи, які - здавалося б -

мають між собою так мало спільного, як

соколине полювання, династія П’ястів,

капуста з горохом і чеська єресь. А також про

диспут, стосовно того, чи треба, а якщо треба,

то кому і коли, дотримувати слова.

Над річкою Олесничкою, яка круто в’ється між чорними вільховими заплавними лугами, купками білих беріз і зеленесенькими луками, на узвишші, з якого видно було стріхи й дими села Борова, князівський кортеж зробив дещо триваліший постій. Але не для того, щоби перепочити, а зовсім навпаки. Для того, щоби втомитися. Себто по-панськи розважитися.

Коли вони під’їжджали, з боліт зірвалися хмари птаства: качок, чирянок, куликів, рибалочок і навіть чапель. Бачачи це, князь Конрад Кантнер, пан на Олесниці, Тшебниці, Мілічу, Сьцінаві, Волові і Смогожеві, а разом із братом Конрадом Білим - також і на Козьлі, негайно наказав почту зупинитися і подати йому його улюблених соколів. Князь просто-таки маніакально обожнював соколине полювання. Олесниця і фінанси могли почекати, вроцлавський єпископ міг почекати, політика могла почекати, весь Шльонськ і весь світ могли почекати - на те тільки, щоби князь міг побачити, як його улюбленець Рябий дере пір’я з крякв, та пересвідчитися, що Срібний мужньо поводитиметься в повітряній сутичці з чаплею.

Тому князь пускав коня учвал по очеретах і заплавних лугах, мов одержимий, а разом з ним гасали - так само відважно, хоча й трохи тому, що мусили, - його найстарша донька Агнєшка, сенешаль Рудігер Хаугвід та кілька пажів-кар’єристів.

Решта почту чекала в лісі. Не злазячи з коней, бо ніхто не міг знати, коли князеві набридне. Закордонний гість князя ненав’язливо позіхав. Капелан бурмотів - либонь, молитву, скарбник рахував - мабуть, гроші, міннезінгер складав - очевидно, вірші, фрейліни князівни Агнєшки обговорювали - напевне, інших фрейлін, а молоді лицарі розганяли нудьгу, об’їжджаючи і досліджуючи навколишні зарості.

- Егей, Бичок!

Генрик Кромпуш різко зупинив коня і розвернув його, вельми здивований, після чого нашорошив вуха, намагаючись з’ясувати, від котрого-то з кущів хтось покликав його стиха його власним фамільярним прізвиськом.

- Бичок!

- Хто тут? Ану, покажися! У кущах заворушилося.

- Свята Ядвіго... - Кромпуш від подиву аж рота роззявив. - Рейневан? Це ти?

- Ні, свята Ядвіга, - відповів Рейневан голосом кислим, як аґрус у травні. - Бичок, мені дуже потрібна допомога... Чий це почет? Кантнера?

Перш ніж до Кромпуша почало доходити, до нього приєдналися ще два олесницькі лицарі.

- Рейневан, - зойкнув Якса з Вишні. - Господи Ісусе, як ти виглядаєш!

“Цікаво, - подумав Рейневан, - як би ти виглядав, якби твій кінь упав одразу за Бистром? Якби тобі довелося всю ніч проблукати болотами й урочищами над Сьвєжною, а ще до сходу сонця поміняти мокрій заляпані багном лахи на свиснуту із сільського плоту сірячину. Цікаво, як би ти після такого виглядав, прилизаний паничу?”