Слава ЗСУ!

- Усі, - буркнув він до Бенно Еберсбаха, який їхав поруч, - все знають...

- Усі, - підтвердив зовсім не весело олесницький лицар. - Але, на твоє щастя, не все.

- Що?

- Дурника корчиш, Беляу? - запитав Еберсбах, не підвищуючи голосу. - Кантнер, напевно, прогнав би тебе, а може, й відіслав би тебе зв’язаним до каштеляна, якби знав, що в Олесниці був труп. Так, так, не витріщайся на мене. Юний Ніклас фон Стерча мертвий. Гельфрадові роги як роги, але вбитого брата Стерчі не вибачать тобі нізащо.

- Пальцем... - проговорив Рейневан, кілька разів глибоко вдихнувши повітря. - Я й пальцем не торкнувся Нікласа. Присягаюся.

- А до всього, - Еберсбах демонстративно проігнорував клятву, - прекрасна Аделя звинуватила тебе в чаклунстві. У тому, що ти причарував її і приневоленою скористався.

- Навіть якщо це правда, - відповів після паузи Рейневан, - то її до цього змусили. Погрожуючи смертю. Адже вона у них в руках.

- Аж ніяк, - заперечив Еберсбах. - Від августинців, у яких вона привселюдно звинуватила тебе в диявольських практиках, прекрасна Аделя втекла до Ліготи. За ворота монастиря цистерціанок.

Рейневан полегшено зітхнув.

- Не вірю, - повторив він, - у ці звинувачення. Вона мене кохає. А я кохаю її.

- Прекрасно.

- Ото щоби знав, що прекрасно.

- Але по-справжньому прекрасно, - подивився йому в очі Еберсбах, - стало після того, коли обшукали твою робітню.

- Гм. Оцього я й боявся.

- І дуже правильно. На мою скромну думку, інквізиція поки що не сидить у тебе на шиї тільки тому, що вони ще не закінчили інвентаризувати диявольщини, яку познаходили в тебе. Від Стерчів Кантнер, може, тебе й захистив би, але від інквізиції, мабуть, ні. Коли рознесеться звістка про це твоє чорнокнижництво, він сам тебе їм видасть. Не їдь із нами до Вроцлава, Рейневане. Відлучися кудись раніше і втікай, сховайся де-небудь. Добре тобі раджу.

Рейневан не відповів.

- А між іншим, - кинув знічев’я Еберсбах, - ти справді знаєшся на магії? Бо я, розумієш, недавно познайомився з панною... Ну... Як би то сказати... Придався би якийсь еліксир...

Рейневан не відповів. З голови кортежу долинув окрик.

- Що там?

- Бику в, - здогадався Бичок Кромпуш, підганяючи коня. - Заїжджий двір “Під гусаком”.

- І слава Богу, - упівголоса додав Якса з Вишні, - бо я через усе це сране полювання нестерпно зголоднів.

Рейневан і цього разу не відповів. Протяжне бурчання, що видобувалося з його нутрощів, було аж надто промовистим.

Заїжджий двір “Під гусаком” був чималий і напевне популярний, позаяк тут було повно гостей, як місцевих, так і прибулих, що було видно з коней, возів, а також із пахолків та збройних людей, які поралися коло них. Коли почт князя Кантнера із великою помпою і галасливо в’їхав у подвір’я, корчмар уже був попереджений. Він вилетів із вхідних дверей, наче куля з бомбарди, розганяючи птицю і розбризкуючи гній. Він переступав з ноги на ногу і згинався в поклонах.