Слава ЗСУ!

Trillirivos!

Тоді, на галявині, слова доміни не повністю дійшли до нього, її голос, що був неначе вітер із гір, усе-таки губився в галасі юрби, тонув у криках, співі, музиці, гучанні вогню. Тепер, у ніжному шалі любові, її слова поверталися - дзвінкі та виразні. Зрозумілі. Він чув їх крізь шум крові у вухах. Але чи розумів до кінця?

“Аз єсм краса зеленої землі, аз єсм Лі літ, аз єсм найперша з перших, аз єсм Астарта, Кібела, Геката, аз єсм Рігатона, Епона, Ріаннон, Нічна Кобила, коханка вихору. Вшановуйте мене в глибині сердець ваших, приносьте мені жертву актом любові і блаженства, бо люба мені така жертва.

Бо аз єсм діва непорочна і аз єсм палаюча пристрастю полюбовниця богів і демонів. Істинно кажу вам: як я була з вами від початку, так знайдете мене і у кінці кінців”.

Вони знайшли її у кінці кінців. Обоє.

Вогні бухкали в небо дикими феєрверками іскор.

* * *

- Вибач мені, - сказав він, дивлячись на її спину. - За те, що сталося. Мені не треба було... Вибач...

- Що ти кажеш? - вона повернулася до нього обличчям. - Що я маю тобі вибачити?

- Те, що сталося. Я був нерозважливий. Я забувся. Я поводився не так, як належало.

- Чи це треба розуміти так, - перебила вона, - що ти шкодуєш? Ти це хотів сказати?

- Так... Ні! Ні, не це... Але треба було... Треба було стриматися... Я повинен був бути розважливішим...

- Значить, усе-таки шкодуєш, - знову перебила його вона. - Докоряєш собі, маєш почуття провини. Вважаєш, що заподіяв шкоду. Коротше кажучи: ти багато дав би за те, аби зробити так, щоби нічого цього не було. Щоб у тебе зі мною нічого не було...

- Послухай...

- А я... - вона не хотіла слухати. - Я, подумати тільки... Я готова була йти за тобою. Тут-таки, як стою. Туди, куди підеш ти. На край світу. Аби тільки з тобою.

- Пан Біберштайн... - пробурмотів він, опускаючи очі. - Твій батько...

- Звісно, що так, - вона урвала його і цього разу. - Мій батько. Вишле погоню. А дві погоні - це для тебе все-таки забагато.

- Ніколетто... Ти не зрозуміла мене.

- Помиляєшся. Зрозуміла.

- Ніколетто...

- Нічого більше не говори. Засни. Спи.

Вона торкнулася долонею його губів рухом настільки швидким, що аж непомітним для ока. Він здригнувся. І не знати як опинився на холодній стороні гори.

Рейневан заснув, як йому здавалося, лише на мить. А проте коли прокинувся, її біля нього вже не було.

* * *

- Звичайно, - сказав альп. - Звичайно ж, я її пам’ятаю. Але, на жаль, я її не бачив.

Гамадріада, що була коло альпа, стала навшпиньки, щось шепнула йому на вухо, після чого сховалася в нього за спиною.

- Вона трохи боязка, - пояснив він, погладжуючи її жорстке волосся. - Але може допомогти. Ходімо з нами.

Вони пішли схилом донизу. Альп мугикав собі під ніс. Гамадріада пахла живицею і мокрою тополиною корою.