Слава ЗСУ!

Ніч Мабон наближалася до кінця. Займався світанок, важкий і каламутний від туману.

У групі нечисленних уже учасників шабашу, які залишилися на Гороховій горі та про щось дискутували., вони розшукали істоту жіночої статі, очі якої світилися, наче фосфор, а шкіра була зелена і пахла айвою.

- Так, - кивнула головою Айва, коли її запитали. - Я бачила цю дівчину. Вона з групою жінок спускалася у бік Франкенштейна. Якийсь час тому.

- Зачекай-но, - альп схопив Рейневана за плече. - Не поспішай! І не туди. З цього боку гору оточує Будзовський ліс, ти заблукаєш у ньому як два на два чотири. Ми проведемо тебе. Нам, зрештою, також треба у ті краї. У нас там справи.

- Я йду з вами, - сказала Айва. - Покажу, куди пішла дівчина.

- Дякую, - сказав Рейневан. - Я вам дуже вдячний. Ми ж не знайомі... А ви допомагаєте мені...

- Ми звикли допомагати одне одному, - Айва обернулася, прошила його фосфоризуючим поглядом. - Ви були гарною парою... А нас уже так мало залишилося. Якщо ми не будемо допомагати одна одному, то загинемо остаточно.

- Дякую.

- Та я, - процідила Айва, - зовсім не тебе мала на увазі.

Вони ввійшли в яр, обросле вербами русло висохлого струмка. З туману перед ними долетіла тиха лайка. За мить вони побачили жінку, яка сиділа на замшілому камені й витрушувала камінчики з черевиків. Рейневан упізнав її відразу. Це була пухкенька мірошничиха, на вбранні якої і досі залишалися сліди борошна, учасниця дебатів за бочівкою сидру.

- Дівка? - замислилася вона, коли її запитали. - Така світловолоса? А-а-а-а, та шляхтянка, що була з тобою, То-ледо? Бачила я її, аякже. Отуди вона йшла. До Франкенштейна. Гуртом, кілька їх було. Якийсь час тому.

- Вони йшли цією дорогою?

- Цією. Зараз, зараз, зачекайте. Я піду з вами.

- Бо у тебе там справи?

- Ні. Бо я там живу.

Мірошничиха була, м’яко кажучи, не в найкращій формі. Вона йшла повільно, гикала, бурмотіла й волочила ноги. Часто зупинялася, щоби поправити одяг, - і це всіх дратувало. Незрозуміло яким чином весь час набирала в черевики камінців, тож їй доводилося сідати і витрушувати їх, і робила вона це надзвичайно повільно, - і це також усіх дратувало. За третім разом Рейневан уже готовий був узяти бабу на спину і нести, аби тільки йти скоріше.

- А може, якось би швидше, кумонько? - солодко запитав альп.

- Сам ти кумонька, - огризнулася мірошничиха. - Зараз я буду готова... Секундочку...

Баба завмерла з черевиком у руці. Підняла голову. Прислухалася.

- Що таке? - запитала Айва. - Що...

- Тихо, - підняв руку альп. - Я щось чую. Щось... Щось наближається...

Земля раптом задвигтіла, загуділа. З туману вирвалися коні, цілий табун, навколо подорожніх раптом стало повно копит, які били і дерли землю, розвіяних грив і хвостів, вишкірених зубів у запінених мордах, диких очей. Подорожні ледве встигли відскочити за камені. Коні промчали божевільним галопом, і зникли так само раптово, як і з’явилися. Тільки земля і далі двигтіла під ударами копит.