Слава ЗСУ!

- Але ж і порубали їх, курча мать, - сказав, сплюнувши, Кунад фон Нойдек. - Але ж і рубанина тут була, ого!

- Катівські удари, - погодився Вільгельм фон Кауффунг. - Різня.

З лісу повиходили решта вцілілих, пахолки і конюхи. Хоч і бліді та напівпритомні від страху, вони не забули про обов’язки. Кожен вів по декілька коней із тих, які розбіглися під час нападу.

Рамфольд фон Оппельн, найстарший з лицарів, глянув з висоти сідла на конюшого, який тремтів від страху серед вершників, що його оточили.

- Хто на вас напав? Та говори ж, хлопе! Заспокойся. Ти вижив. Тобі вже ніщо не загрожує.

- Бог уберіг... - в очах конюшого все ще нутрувала паніка. - І Бардська Божа Мати...

- При нагоді даси на месу. А тепер - кажи. Хто вас побив?

- А мені-то відкіль знати? Напали... У збруї були... У залізі... Як і ви...

- Лицарі! - обурився здоровань з обличчям ченця, на гербі якого були дві схрещені срібні ручищі в червоному полі. - Лицарі нападають на купців на гостинцях! Клянуся муками Господніми, саме час їхньому раубрітерству покласти край. Саме час вжити якихось жорстких заходів! Може, коли кілька голів злетить на ешафоті, нарешті опам’ятаються паночки із замочків.

- Свята правда, - підтакнув з кам’яним виразом обличчя Венцель де Харта. - Свята правда, пане фон Рунге.

- А чому, - відновив розслідування фон Оппельн, - на вас напали? Ви везли що-небудь коштовне?

- Та де там... Ну, хіба що коней...

- Коней, - замислено повторив де Харта. - Ласа річ, коні зі Скалки. З табуна пані Дзержки де Вірсінг... Упокій, Господи, її...

Він урвав, проковтнув слину, не в змозі відірвати очей від понівеченого обличчя жінки, яка лежала на піску в страхітливо неприродній позі.

- Це не вона, - конюший закліпав непритомними очима. - Це не пані Дзержка. Це жінка машталіра... Он того, який ондечки лежить... Їхала з нами від Клодзька.

- Помилилися, - холодно відзначив факт Кауффунг. - Узяли цю машталірову за Дзержку.

- Видно, таки взяли, - безпристрасно підтвердив конюх. - Бо...

- Бо що?

- Виглядала на ліпшу пані.

- Чи значить це, - фон Оппельн випростався в сідлі. - Чи значить це, пане Вільгельме, що ви натякаєте, що це не був напад з метою пограбування? Що саме пані де Вірсінг...

- Була ціллю? Так. Я в цьому упевнений.

- Була ціллю, - додав він, бачачи запитальні погляди решти лицарів. - Була ціллю нападу, як Миколай Ноймаркт, як Фабіан Пфефферкорн... Як усі інші, хто всупереч забороні торгував із... із закордоном...

- Винні лицарі-грабіжники, - твердо сказав фон Рунге. - Не можна вірити дурним вигадкам, пліткам про змови і нічних демонів. Усе це були і є звичайні грабіжницькі напади.

- А ще могли, - сказав тоненьким голосом молоденький Генріх Барут, якого, аби відрізнити від решти Генріхів, у родині називали Шпачком. - А ще цей злочин могли вчинити жиди. Щоби добути християнської крові, знаєте, на мацу. О, погляньте на он того, нещасного. Та в ньому, мабуть, і краплі крові не залишилося...