Слава ЗСУ!

- До Любуша і Фюрстенвальда, - проговорив з повним ротом Мельхіор Барфусс, - теж із Табора неблизька дорога. Овва, та я не боюся.

- Тим більше, - додав із негарною усмішкою князь, - що скоріше самі чехи гостей дочекаються, ніж на когось підуть. А надто зараз, коли Жижки не стало. Я так собі гадаю, що гості от-от з’являться, чехи їх уже з дня на день чекати повинні.

- Хрестовий похід? А ви, може, щось знаєте, ваша милосте?

- Аж ніяк ні, - відповів Кантнер із гримасою, яка свідчила про щось зовсім протилежне. - Тільки-от так собі міркую. Господарю! Пива!

Рейневан тихцем вислизнув на подвір’я, а з подвір’я за хлів - і в кущі, за город. Коли йому як слід полегшало, повернувся. Проте не в кімнату. Вийшов через ворота, довго дивився на тракт, який зникав у синій імлі, й на якому він не побачив братів Стерчів, котрі б чвалом під’їжджали до корчми, і це його неабияк заспокоїло.

“Аделя, - раптом подумав він. - Аделя аж ніяк не у безпеці в ліготських цистерціанок. Я мушу...”

“Мушу. Але боюся. Того, що можуть зробити зі мною Стерчі. Того, про що вони з такими подробицями розповідають”.

Він повернувся на подвір’я. Остовпів, побачивши князя Кантнера і Хаугвіца, які бадьоро і легко виходили з-за хлівів. “У принципі, - подумав він, - а чому тут дивуватися? У кущі за хлівами ходять навіть князі і сенешалі. Та ще й пішки”.

- Настав-но вуха, Беляу, - безцеремонно сказав Кантнер, миючи руки в ківшику, який йому поспішно підставила служниця. - І слухай, що я скажу. Ти не поїдеш зі мною до Вроцлава.

- Ваша князівська...

- Стули писок і не розкривай його, поки я не накажу. Я роблю це заради твого добра, молокососе. Бо я більш ніж упевнений, що у Вроцлаві мій брат-єпископ засадить тебе до вежі раніше, ніж ти встигнеш вимовити “benedictum nimen Iesu”72. Єпископ Конрад дуже затятий, коли йдеться про чужоложців, певно, хе-хе, не любить конкуренції, хе-хе-хе. Отож візьмеш того коня, якого я тобі позичив, і поїдеш до Малої Олесниці, в йоаннітську командорію. Скажеш командорові Дітмарові де Альцею, що я прислав тебе на покуту. Там посидиш тихо, поки я не викличу. Зрозуміло? Має бути зрозуміло. А на дорогу ось тобі калитка. Знаю, що мала. Дав би тобі більше, але мій скарбівничий відрадив. Ця корчма надто підірвала мій фонд на представницькі витрати.

- Вельми дякую, - промимрив Рейневан, хоча вага калитки на подяку ніяк не заслуговувала. - Вельми дякую вашій милості. От тільки...

- Стерчів не бійся, - перебив князь. - В йоаннітському домі вони тебе не знайдуть, а в дорозі туди ти будеш не сам. Так складається, що в тому самому напрямку, себто до Морави, їде мій гість. Ти, певно, бачив його за столом. Він погодився, щоби ти їхав з ним. Щиро кажучи, не відразу. Але я його переконав. Хочеш знати як?

Рейневан покивав головою на знак, що хоче.

- Я сказав йому, що твій батько загинув у хоругві мого брата під Танненбергом. А він там теж був. Тільки він каже: “під Грюнвальдом”. Бо він був на протилежному боці. Так що бувай здоров. І - не супся, хлопче, не супся. Нарікати на мою ласку ти не можеш. Коня маєш, якийсь гріш маєш. Та й захист у дорозі забезпечений.

- Як - забезпечений? - наважився подати голос Рейневан. - Милостивий князю... Вольфгер Стерча їздить сам-шестеро... А я... З одним лицарем? Навіть якщо він зі зброєносцем... Ваша милосте... Це ж усього лише один лицар!