Слава ЗСУ!

- Вітаємо тебе, Гансе Майн Ігелю. Ти не голодний? Чи, може, хочеш пити?

- Ні. Тільки посидіти. Послухати. Бо почув, як розмовляють. І прийшов послухати.

- Ти - наш гість.

Створіння наблизилося до багаття, згорнулося клубочком, завмерло.

- Та-ак, - знову дуже спокійно промовив Завіша. - На чому це я зупинився?

- На тому... - Рейневан проковтнув слину, повернувши собі здатність говорити. - На тому, що пес Негсиїез...

- Атож... - прохрипів Ганс Майн Ігель.

- Ага, - спокійно сказав Сулимець, - так воно і було. Nec Hercules, вони нас перемогли. Їх була купа, гуситів себто. Нам і так неабияк пощастило, що на нас навалилася калішська кіннота, адже таборитські ціпники не знають таких слів, як “пардон” або “викуп”. Коли мене врешті-решт вибили із сідла, хтось із тих, хто залишався біля мене, Мертвич чи Раровський. устиг крикнути, хто я такий. Що я був під Грюнвальдом з Жижкою і Яном Соколом з Ламберка.

Рейневан тихо зітхнув, почувши знамениті імена. Завіша довго мовчав.

- Те, що було потім, - сказав він врешті-решт, - ви маєте знати. Бо те, що було потім, не може дуже відрізнятися від легенди.

Рейневан і Ганс Майн Ігель мовчки кивнули головами. Минуло чимало часу, перш ніж лицар заговорив знову.

- Тепер, - сказав він, - так щось мені здається, що я собі під старість заробив на анафему чи що. Тому що коли мене з полону викупили і я повернувся до Кракова, то я про все, що тоді, у день Трьох Царів, бачив під Німецьким Бродом, а також все те, на що дивився наступного дня, після здобуття міста, розповів королю Владиславові. Просто розповів. Не дораджував, не ліз із власною думкою, не судив і не засуджував. Просто розповідав, а він, старий хитрий литвин, слухав. І до нього доходило. І ніколи, хлопче, будь певний, нехай навіть сам папа сльози литиме з приводу загрози для святої віри, а Люксембуржець буде лютувати і погрожувати, старий хитрий литвин не пошле на чехів польського і литовського лицарства. І зовсім не через злість на Люксембуржця за вроцлавське рішення90, і аж ніяк не за переговори в Пожоні стосовно розділу Польщі, а завдяки моїй розповіді. І зробленого з неї єдино правильного висновку, що польське і литовське лицарство потрібні проти хрестоносців, і нерозумно, зовсім безглуздо було б топити його в Сазаві, Влтаві чи Лабі. Ягайло, вислухавши мою розповідь, нізащо не приєднається до походів проти гуситів. Завдяки, як уже було сказано, мені. Тому я їду на Дунай, на турків, перш ніж мене відлучать від церкви.

- Жартуєте, - промимрив Рейневан. – Та де б вас… Яке відлучення? Такого лицаря, як ви... Жартувати зволите.

- Авжеж, - кивнув головою Завіша. - Авжеж, зволю. Але страх є.

Якийсь час вони мовчали. Ганс Майн Ігель тихо сопів. Коні в темряві неспокійно пофиркували.

- Невже, - ризикнув Рейневан, - це кінець лицарям? І лицарству? Піхота, щільна і дисциплінована, пліч-о-пліч, не тільки вистоїть проти кінних панцирників, а й навіть зуміє їх розбити? Шотландці під Баннокбурном, фламандці під Куртре, швейцарці під Семпахом і Моргартеном, англійці під Азенкуром, чехи на Віткові й під Вишегра-дом, під Судомиром і Німецьким Бродом... Може, це кінець... епохи? Може, закінчується час лицарства?