Слава ЗСУ!

- Гірший, ніж думаєте, - відповіла, розмазуючи по спітнілому чолі дьоготь, молода, рудоволоса і гарна, хоча й трохи занадто повна жінка. - Віська у нас зломилася.

- Гм. Ну то без коваля не зрушите.

- Вай-вай! - схопився за лисячу шапку другий із подорожніх, бородатий єврей у скромній, проте доглянутій та аж ніяк не убогій одежині. - Господи Ісаака! Біда! Нещастя! Що ж нам робити?

- Ви їхали, - здогадався Рейневан, бачачи, в який бік показував дишель, - на Стшелін?

- Ви вгадали, молодий пане.

- Я допоможу вам, а ви за те підвезете мене. Мені, бачте, теж у той бік. І я також маю клопіт...

- Легко здогадатися... - єврей ворухнув бородою, а його очі хитро зблиснули. - Що ви шляхтич, молодий пане, і що не з простих - це видно. А де ж ваш кінь? Хоч ви й не Ланселот, - та що, возом думаєте подорожувати? Проте нехай. Очі маєте добрі. Я - Хірам бен Еліезер, рабин бжегського кагалу. У дорозі до Стшеліна...

- А я, - весело перебила його рудоволоса жінка, наслідуючи спосіб висловлювання єврея, - Дорота Фабер. На шляху в широкий світ. А ви, молодий пане?

- Мене звати, - після недовгого вагання вирішив сказати Рейневан, - Рейнмар Беляу. Послухайте. Зробімо так. Якось мусимо стягнути віз із містка, тоді випряжемо кобилу, я на ній охляп скочу із цією віссю в передмістя Олави до коваля. Якщо треба буде, то й коваля сюди привезу. Ану, за роботу!

Та виявилося, що все не так просто.

Від Дороти Фабер користі було мало, від старого рабина - жодної. Хоч худюща шкапа завзято гамселила копитами об підгнилі колоди та впиралася в хомут, віз посунувся не більше як на сажень. Рейневан сам-один підняти його не зміг би. Тож врешті-решт вони повсідалися біля зламаної осі і, важко дихаючи, почали розглядати міног і пічкурів, від яких аж ворушилося піщанисте дно річки.

- Ви казали, - запитав Рейневан рудоволосу, - що ви на шляху в широкий світ. І куди ж провадить ваш шлях?

- За шматком хліба, - невимушено відповіла та, витираючи нося тильним боком долоні. - Поки що, раз уже пан єврей милостиво взяв мене на воза, їду з ним до Стшеліна, а потім, хтозна, хоч би й до самого Вроцлава. Я завжди знайду роботу за своєю професією, але все-таки хотілося б якнайліпшої.

- За вашою... професією? - до Рейневана почало доходити. - Це... це значить... що...

- Ось-ось. Я... Як це ви кажете... Ця, ну... Блудниця. Донедавна була в бжегському борделі “Під короною”.

- Розумію, - серйозно кивнув головою Рейневан. - І ви їхали разом? Ребе? Ти? Взяв на віз... Гм... Куртизанку?

- А чого б то я мав не взяти? - широко розплющив очі ребе Хірам. - Узяв. Таж, прошу пана, я би почувався жахливим ханжею, якби того не зробив.

Замшілі колоди задвигтіли від кроків.

- Маєте клопіт? - запитав один із трьох чоловіків, що вийшли на міст. - Може, допомогти?

- Добре було б, - визнав Рейневан, хоча неприємні пики добровільних помічників та їхні бігаючі очі йому дуже, ну просто дуже не сподобалися. Як виявилося, не дарма. Одразу ж після того, як кілька пар міцних рук зіштовхнули віз із колод і він опинився на лужку за містком, найвищий із трьох типів, зарослий бородою по самі очі, заявив, розмахуючи дрючком: