Слава ЗСУ!

“Чекай-но, - схаменувся Рейневан. - В Аделі немає коси”.

“Мені треба взяти себе в руки, - подумав він холоднокровно і вдарив жеребчика під боки. - Адже Школетта, амазонка зі світлою, як солома, косою, нічого для мене не значить. Так, вона врятувала мене, відвела від мене переслідувачів, за це я при нагоді віддячуся їй. Ба, впаду їй до ніг. Але я кохаю Аделю і тільки Аделю, саме Аделя є володаркою мого серця і моїх думок, я думаю тільки про Аделю, мене взагалі не цікавлять ні та світла коса, ні той блакитний погляд з-під соболиної шапочки, ні ті малинові вуста, ані ті зграбні кругленькі стегна, що охоплюють боки сивої кобили...

Я кохаю Аделю. Аделю, до якої мені тепер залишилося проїхати всього-на-всього якихось три милі. Якби я пустив коня чвалом, то був би біля зембицької брами ще до того, як проб’є полудень.

Спокійно, спокійно. Не можна гарячкувати. Треба мислити тверезо. Спочатку, користуючись нагодою, що це по дорозі, я мушу відвідати брата. Бо коли я звільню Аделю з-під князівського арешту в Зембицях, ми з нею втечемо в Чехію або Угорщину. І тоді я можу вже ніколи не побачити свого брата Петерліна. Тому я повинен попрощатися з ним, усе пояснити. Попросити його благословення”.

Канонік Отто заборонив це робити. Канонік Отто наказав - по-вовчому, в жодному разі не людними стежками. Канонік Отто попередив, що погоня може чекати десь поблизу Петерлінової садиби.

Але Рейневан і на це мав спосіб.

В Олаву впадала притока, річка, а радше навіть струмок, захований в очереті, ледве примітний під балдахіном вільх. Рейневан рушив струмком угору. Він знав дорогу. Дорогу, яка вела не до Бальбінова, де Петерлін жив, а до Повойовиць, де він працював.

Перший сигнал, що до Повойовиць уже близько, подав за якийсь час саме цей струмок, берегом якого ішов Рейневан. Струмок почав смердіти, спочатку трохи, потім сильніше, а потім просто нестерпно. Одночасно вода змінила колір, причому радикально - на брудно-червоний. Рейневан виїхав з лісу - і вже здалеку побачив причину цього: величезні дерев’яні стояки сушарні, з яких звисали пофарбовані штуки полотна і сукна. Переважала червона барва - колір саме сьогоднішнього дня, про що вже сповістив струмок, але були також полотна блакитні, темно-сині та зелені.

Рейневан знав ці кольори, які тепер уже більше асоціювалися з Петером фон Беляу, ніж тинктури147 родового герба. Зрештою, в цих кольорах була якась там дещиця і його участі: він допомагав братові одержувати барвники. Глибокий, живий пурпур фарбованого в Петерліна сукна і полотна народжувався із секретної композиції трьох складників - багрянцю, синяка і марени. Усі відтінки синього Петерлін одержував, змішуючи сік чорниці із синильником, причому синильник, мало поширений у Шльонську, він вирощував сам. Синильник, змішаний з шафраном і крокусом148, давав чудовий відтінок свіжої яскравої зелені.

Вітер раптом подув у бік Рейневана, принісши із собою такий сморід, від якого аж сльозилися очі і скручувалися волосинки у ніздрях. Компоненти фарб, відбілювачі, луги, кислоти, соди, глиноземи, попіл і жири - усі вони були досить смердючими, неабияк смерділа також зіпсована сироватка, у якій, згідно з фламандською рецептурою, замочували льняне полотно на останній стадії процесу відбілювання. Але все це і близько не могло зрівнятися із запахом основного засобу, який використовувався в Повойовицях, - вистояної людської сечі. Сечу, яку у величезних діжках витримували близько двох тижнів, потім у великих кількостях використовували у валяльні при звалюванні сукна. Як наслідок, повойовицька сукновальня, а разом із нею і вся околиця, тхнула сцяками, як вселенське лихо, а за сприятливого вітру сморід міг доходити навіть і до цистерціанського монастиря в Генрикові.