Слава ЗСУ!

Фламандець втягнув голову в плечі, кинув у вогонь останній аркуш, Рейневан підскочив, обпалюючи руку, вихопив його з вогню, махаючи, погасив. Частково.

- Кажіть же!

- Убили, - глухо промовив Нікодемус Фербрюгген. Рейневан побачив сльозу, що прокладала звивисту доріжку по наїжаченій сивою щетиною щоці. - Умер добрий minheer Петер. Убили його. Замордували. Паничу Рейнмаре... таке нещастя, Jezus Christus, таке нещастя...

Гримнули двері. Фламандець озирнувся і зрозумів, що його останніх слів уже ніхто не почув.

* * *

Обличчя Петерліна було білим. І пористим. Наче сир. У кутику рота, незважаючи на обмивання, залишилися сліди запеченої крові.

Старший фон Беляу лежав на поставлених посередині світлиці марах, серед дванадцяти запалених свічок. На очі йому поклали два золоті угорські дукати, під голову підстелили ялинове гілля, запах якого, змішуючись із ароматом топленого воску, наповнював приміщення нудотним, неприємним, цвинтарним смородом смерті.

Мари були накриті червоним сукном. “Пофарбоване багрянцем у його власній фарбувальні”, - не до речі подумав Рейневан, відчуваючи, як сльози навертаються на очі.

- Як це... - вичавив він зі стиснутого спазмом горла, - як це... могло... статися?

Гризельда з Дерів, дружина Петерліна, підняла на нього очі. Обличчя її було червоне і спухле від плачу. До спідниць вона тулила обох зарюмсаних дітей, Томашека і Сибіллу. Але погляд її був недружній, ба навіть злий. Не вельми приязно дивилися і тесть та швагро Петерліна - старий Вальпот Дер і його недоладний син Кристіян.

Ніхто, ні Гризельда, ні Дери, не зволили відповісти на запитання Рейневана. Але той і не думав здаватися.

- Що сталося? Хто-небудь відповість мені нарешті?

- Убили його якісь, - бовкнув сусід Петерліна Гунтер фон Бішофсгейм.

- Бог, - додав священик з Вонвольниці, Рейневан не пам’ятав його прізвища, - Бог їх за це покарає.

- Мечем штурхнули, - хрипко сказав Матіас Вірт, який неподалік орендував землю. - Кінь без вершника прибіг. У самий полудень...

- У самий полудень, - повторив, складаючи руки, вонвольницький ксьондз. - Ab incursu et daemone meridiano libera nos, Domine151…

- Кінь прибіг, - повторив Вірт, трохи збитий з пантелику молитовним відступом, - із закривавленим сідлом і чепраком. Тоді-сьмо почали шукати і знайшли-сьмо. У лісі, перед самим Бальбіновом... Зразу при дорозі. Видко, з Повойовиць пан Петер їхав. Земля тамка була порита багатьма копитами, видко, гуртом обступили...

- Хто?

- Не знати, - знизав плечима Матіас Вірт. - Розбійники, либонь...

- Розбійники? Розбійники не забрали коня? Бути того не може.

- Та хто його знає, що може, а що ні, - знизав плечима фон Бішофсгейм. - Мої і пана Дера кнехти нипають лісами, раптом когось і зловлять. Та й старості ми знати дали. Прибудуть старостові люди, проведуть слідство, дізнаються, cui bono152. Значиться, хто мав причини для вбивства і хто з цього користає.