Слава ЗСУ!

- Може, - в’їдливо сказав Вальпот фон Дер, - це який-небудь лихвар, що обізлився за несплачену лихву? Може, якийсь колега-фарбар, радий позбутися конкурента? Може, який-небудь клієнт, обрахований на три ламані гроші? Так-то воно буває, так-то воно закінчується, коли про походження забувають і з хамами кумаються. У купчика бавляться. З ким поведешся, того й наберешся. Тьху! Віддав тебе за лицаря, доню, а тепер ти вдова за...

Він раптом замовк, а Рейневан збагнув, що то через його погляд. Розпач і лють відчайдушно боролися в ньому, раз одне брало гору, раз друге. Він стримувався з останніх сил, але руки в нього тремтіли. Голос теж.

- А чи не бачили часом поблизу, - вичавив він, - чотирьох кінних? Збройних? Один високий, вусатий, в куртці з бляшками. Один малий, прищуватий на пиці...

- Були такі, - зненацька промовив ксьондз. - Учора, у Вонвольниці, біля костелу. Саме на “Ангела Господнього” дзвонили... О, вони виглядали лютими рубаками. Четверо. Воістину вершники Апокаліпсиса...

- Я знала! - крикнула хрипким, зірваним від плачу голосом Гризельда, спрямувавши на Рейневана погляд, достойний василіска. - Я знала, як тільки тебе побачила, ти, негіднику! Це через тебе! Через твої грішки і темні справи!

- Другий фон Беляу, - Вальпот фон Дер єхидно підкреслив титул. - Також шляхтич. Тільки цей, для різноманітності, спеціалізується на п’явках і клістирах...

- Негідник! Нечестивець! - ще голосніше верещала Гризельда. - Хто б не вбив батька цих дітей, твоїм слідом він прибув сюди! Нещастя тільки через тебе! Ти завжди братові тільки сором приносив і гризоти! Чого тобі тут треба? Уже тобі спадщиною запахло, вороне? Забирайся! Забирайся геть з мого дому!

Рейневан ледве опанував тремтіння рук. Але не вимовив ні слова. Всередині він аж кипів від шалу й обурення, його аж смикало викричати всім цим Дерам у вічі, що він думає про всю їхню сімейку, яка могла вдавати із себе панів тільки завдяки грошам Петерліна, які приносила валяльня. Але стримав себе. Петерлін був мертвий. Лежав убитий, з угорськими дукатами на очах, у світлиці власної садиби, серед кіптявих свічок, на марах, на червоному сукні. Петерлін був мертвий. Недоречними, гидкими були б лайка й пересварки тут, над його тілом, огидною була навіть сама думка про це. Крім того, Рейневан боявся, що як тільки відкриє рота, то розридається.

Він вийшов, не проронивши ані слова.

Жалоба і пригніченість висіли над усім бальбіновським поселенням. Було порожньо і тихо, челядь кудись поховалася, розуміючи, що не варто потрапляти на очі жалібникам, які поринули у смуток. Навіть собаки не гавкали. Узагалі собак не було видно. Крім... Він протер усе ще залиті сльозами очі. Чорний сторожовий пес, який сидів між стайнею і банею, йому не привидівся. І зникати не збирався.

Рейневан швидко перетнув двір, ввійшов до будинку з боку возівні. Пройшов уздовж корита для корів - будівля була одночасно стайнею і хлівом, - дійшов до загорож для коней. У кутку загорожі, де зазвичай стояв кінь Петерліна, сидів навпочіпки серед розгорнутої соломи і колупав ножем глину долівки Урбан Горн.

- Того, що ти шукаєш, тут немає, - сказав Рейневан, сам здивований власним спокоєм. Горн, на диво, зовсім не скидався на застуканого зненацька. Він дивився Рейневану в очі, не встаючи.