Слава ЗСУ!

- Те, що ти шукаєш, було в іншій схованці. Але його вже нема. Згоріло.

- Це правда?

- Це правда, - Рейневан витягнув з кишені обгорілий клапоть паперу, недбало кинув його на долівку. Горн далі не вставав.

- Хто убив Петерліна? - Рейневан зробив крок уперед. - Кунц Аулок і його банда за наказом Стерчів? Пана Варта з Карчина теж вони вбили? Що ти маєш із цим спільного, Горне? Чому ти тут, у Бальбінові, всього лише через півдня після смерті мого брата? Звідки знаєш про його схованку? Чому шукаєш у ній документів, які згоріли в Повойовицях? І що це були за документи?

- Утікай звідси, Рейнмаре, - сказав Урбан Горн, розтягуючи слова. - Утікай звідси, якщо тобі життя дороге. Не чекай навіть на похорон брата.

- Спочатку ти відповіси мені на запитання. Почни від найголовнішого: що тебе зв’язує з цим убивством? Що зв’язує з Кунцом Аулоком? Не здумай брехати!

- І не подумаю, - відповів Горн, не опускаючи очей, - ні брехати, ні відповідати. Для твого ж блага, зрештою. Можливо, тебе це здивує, але така правда.

- Я змушу тебе відповісти, - сказав Рейневан, ступаючи крок уперед і витягаючи кинджал. - Я змушу тебе, Горне. Якщо знадобиться - силою.

Про те, що Горн свиснув, свідчило тільки те, що він склав губи. Звуку чути не було. Але тільки Рейневанові. Бо наступної миті щось зі страшною силою вдарило його в груди. Рейневан упав на долівку. Придавлений тягарем, відкрив очі, для того, щоб побачити перед самим носом повний комплект зубиськ чорного сторожового пса Вельзевула. Собача слина капала йому на обличчя, від смороду нудило. Лиховісне горлове гарчання паралізувало страхом. У полі зору з’явився Урбан Горн, ховаючи за пазуху обгорілий папір.

- Ні до чого ти мене не можеш примусити, хлопче, - Горн поправив на голові шаперон. - Але ти вислухаєш те, що я скажу з доброї волі. Ба навіть тому, що доброзичливо до тебе ставлюся. Вельзевуле, не чіпай.

Вельзевул не зачепив, хоча видно було, що йому дуже хотілося.

- Отож доброзичливо, - повторив Горн, - я раджу тобі, Рейневане: утікай. Зникни! Послухай поради каноніка Беесса. Бо я голову дам на відсіч, що він тобі дещо порадив, наказав, як виплутатися з халепи, в яку ти потрапив. Не можна легковажити, хлопче, порад і наказів таких людей, як канонік Отто Беесс. Вельзевуле, не чіпай.

- А щодо твого брата, - сказав Урбан Горн, - то мені безмежно шкода. Ти навіть не уявляєш наскільки. Прощавай. І бережи себе.

Коли Рейневан відкрив очі, які він міцно заплющив, щоб не бачити морди Вельзевула, що майже торкалася обличчя, у стодолі вже не було ні собаки, ні Горна.

* * *

Сидячи навпочіпки на могилі брата, Рейневан щулився і трясся від страху. Він сипав навколо себе сіль, змішану з попелом ліщини, і тремтячим голосом повторював заклинання. Усе менше вірячи в його силу.

Wirfe saltze, wirfe saltze

Non timebis a timore nocturno

Ні моровиці, ні гостя з темряви,

Ні демона.