Слава ЗСУ!

- Мовив той лицар, що винні євреї, позаяк поблизу місць обох злочинів було чути foetor judaicus, притаманний юдеям сморід... Щоб цього смороду позбутися, жидовини п’ють, як відомо, християнську кров. Тож убивство, продовжував прибулець, не зважаючи на те, що велебний Тильман реготав до кольок, має ознаки ритуального, і винних слід було б шукати в найближчих кагалах, особливо в бжегському, позаяк рабина з Бжега якраз тоді й бачили в околицях Стшеліна, до того ж у товаристві молодого Рейнмара де Беляу... Того, якого знає ваша велебність...

- Знаю. Кажи далі.

- На таку заяву велебний суфраган Тильман заявив був, що це казка, що обидва вбиті загинули від мечів. Що пан Альбрехт фон Барт був великої сили воїн і природжений фехтувальник. Що ніякий рабин, чи з Бжега, чи звідки б то не було, не дав би собі ради з паном Бартом, навіть якби вони билися талмудами. І знову взявся реготати до сліз.

- А лицар?

- Сказав, що якщо не євреї убили шляхетних панів Варта і Петера де Беляу, то це зробив диявол. Що, в підсумку, на те саме виходить.

- І що на це єпископ Конрад?

- Його достойність, - відкашлявся клірик, - поглядом спопелив велебного Тильмана, незадоволений, видно, його веселощами. Й одразу ж промовив. Вельми суворо, серйозно й офіційно, а мені наказав це записати...

- Припинив розслідування, - випередив канонік, дуже повільно вимовляючи слова. - Просто припинив розслідування.

- Достоту так, от ніби ви при цьому були. А велебний суфраган Тильман сидів і словом не озвався, але вираз на обличчі мав дивний. Єпископ Конрад обміркував це і сказав, та гнівно так, що істина на його боці, історія це підтвердить, і що це maiorem Dei gloriam157.

- Так і сказав?

- Саме цими словами. Тому не ходіть, велебний отче, з цією справою до єпископа. Ручаюся, нічого не доможетеся. А крім того...

- Що “крім того”?

- Сказав той прибулець єпископу, що якщо в справі цих двох убивств буде хто-небудь втручатися, подавати петиції або домагатися продовження розслідування, то він вимагає, щоб його про це повідомили.

- Він вимагає, - повторив Отто Беесс. - А що на це єпископ?

- Головою кивав.

- Головою кивав, - повторив канонік, теж киваючи. - Ну-ну. Конрад, П’ястОлесницький... Головою кивав...

- Кивав, велебний отче.

Отто Беесс знову глянув на образ, на катованого Варфоломія, з якого вірмени здирали довгі смуги шкіри за допомогою величезних кліщів. “Якщо вірити “Золотій легенді” Якуба Ворагінського158, - подумав він, - то над місцем муки здіймався пречудовий аромат троянд. Ще чого! Мука має дуже поганий запах. Над місцями тортур смердить, тхне, відгонить тельбухами. Над усіма місцями страт і мук. І над Голгофою теж. Там теж, голову дам на відсіч, троянд не було. Був, як влучно сказано, foetor judaicus”.

- Прошу, хлопче. Візьми.

Клірик, як завжди, спершу потягнувся за гаманцем, але потім зненацька відсмикнув руку, ніби канонік подавав йому скорпіона.