Слава ЗСУ!

- Я тут.

Неприглушений, глибокий голос, який долинув з боку схованої між лавами ніші, був сповнений - важко було опиратися такому враженню - серйозності та достоїнства. Проте, швидше за все, то була просто відбита від склепіння луна, яка металася поміж кам’яними стінами. Рейневан підійшов ближче.

Над сповідальнею, від якої ширився ледь вловимий аромат ладану й оліфи, височіло зображення святої Анни з Марією на одному та маленьким Ісусом на іншому коліні. Рейневан образ бачив, бо він був освітлений лампадкою. Освітлюючи образ, лампадка одночасно робила глибшою пітьму навколо нього, тому Рейневан міг розгледіти тільки силует чоловіка, який сидів у сповідальні.

- Отже, це тобі, - сказав чоловік, знову викликаючи відлуння, - я мав би дякувати за нагоду повернути собі свободу пересування, га? То я дякую. Хоча здається мені, що куди більше я маю дякувати одному вроцлавському канонікові, чи не так? І події, яка мала місце... Ну, скажи для порядку. Щоби я був повністю упевнений, що розмовляю саме з тією людиною. І що це не сон.

- Вісімнадцятого липня, вісімнадцятий рік.

- Де?

- Вроцлав. Нове Місто...

- Звичайно, - підтвердив за якусь хвилю чоловік. - Ясна річ, що Вроцлав. Де б іще це могло бути, якщо не там? Добре. Тепер підійди. І стань, як годиться.

- Не зрозумів?

- Навколішки.

- Убили мого брата, - сказав Рейневан, не рухаючись з місця. - Самому мені загрожує смерть. Мене переслідують, я змушений утікати. Але спершу вирішити кілька справ. І звести деякі порахунки. Отець Отто запевнив мене, що ти зможеш мені допомогти. Саме ти, ким би ти не був. Але я й не подумаю ставати перед тобою навколішки... Як мені тебе називати? Отче? Брате?

- Називай, як хочеш. Хоч дядьком. Мені це глибоко байдуже.

- Мені не до сміху. Я ж сказав: убили мого брата. Пріор говорив, що ми можемо звідси вийти. Тож ходімо, полишімо це сумне місце, рушаймо в дорогу. А дорогою я розповім усе, що треба. Щоби ти знав те, що треба. І не більше, ніж треба.

- Я просив, - відлуння голосу чоловіка загуділо ще глибше, - тебе стати навколішки.

- А я сказав: сповідатися тобі я й не думаю.

- Ким би ти не був, - сказав чоловік, - ти маєш на вибір два шляхи. Один - сюди, до мене, навколішки. Другий - через монастирську браму. Без мене, ясна річ. Я не найманець, хлопче, не платний убивця, щоб займатися твоїми справами і зводити твої порахунки. Це я - зарубай собі на носі - вирішую, скільки і яких відомостей мені треба. Зрештою, йдеться і про взаємну довіру. Ти не довіряєш мені, то як же мені довіряти тобі?

- Тим, що вийдеш з в’язниці, - задерикувато огризнувся Рейневан, - ти можеш завдячувати саме мені. І отцеві Отто. Сам зарубай це собі на носі й не намагайся вдавати із себе велике цабе. І ставити мене перед вибором. Бо це не я, а ти стоїш перед вибором. Або йдеш зі мною, або гний тут далі. Вибір...

Чоловік перервав його, голосно постукавши по дошці сповідальні.

- Знай, - сказав він після недовгої тиші, - що важкий вибір для мене не першина. Ти грішиш гординею, коли гадаєш, що я його злякаюся. Ще сьогодні вранці я не знав про твоє існування, уже сьогодні ввечері, якщо знадобиться, я про твоє існування забуду. Повторюю, але вже востаннє: або сповідь як вияв довіри, або будь собі сам. І поквапся із вибором, бо до сексти залишилося небагато часу. А тут суворо дотримуються годин літургії.