Слава ЗСУ!

- Дякую вашій велебності...

- Не дякуй. А якби до когось із вас причепилася думка попросити в мене перед відходом благословення на дорогу, то ви цю думку краще відкиньте.

* * *

Харч у стшегомських кармелітів і справді виявився воістину в’язничним. Але Рейневан усе ще був занадто прибитий і апатичний, щоб відчувати смак. Крім того, що й казати, він був занадто голодний, щоби крутити носом, відмовляючись від солоного оселедця, немащеної каші і пива, яке відрізнялося від води тільки кольором, та й то незначно. А може, саме зараз і був піст? Він не пам’ятав.

Тому їв він швидко і енергійно, за чим з виразним задоволенням спостерігав старий ключник, який, поза сумнівом, звик до незрівнянно меншого ентузіазму їдців. Щойно Рейневан упорався з голландським оселедцем, як усміхнений чернець почастував його другим, витягнутим прямо з бочки. Рейневан вирішив скористатися цим дружнім актом.

- Ваш монастир - справжня фортеця, - озвався він із напханим ротом. - Та й не дивно, я ж бо знаю, для чого він служить. Але от озброєної сторожі у вас нема. Що, невже з тих, котрі тут покутують, ніхто ніколи не втік?

- Ой, сину, сину, - ключник похитав головою над його наївною тупістю . - Утікати? А навіщо? Не забувай, хто тут покутує. У кожного з них покута рано чи пізно закінчиться. І хоча ніхто з тутешніх не покутує pro nihilo165, закінчення покути знімає вину. Nullum crimen166, усе повертається до норми. А втікач? Він був би вигнанцем до кінця днів своїх.

- Розумію.

- От і добре, бо мені про це говорити не можна. Ще каші?

- Охоче. А ці покутники - за що вони, цікаво, покутують? За які провини?

- Мені про це говорити не можна.

- Та я ж не про конкретні випадки запитую. Так тільки, загалом.

Ключник кашлянув і тривожно оглянувся, знаючи, звичайно, що в домі демеритів вуха можуть мати навіть обвішані пательнями і часником стіни кухні.

- Ой, - сказав він тихо, витираючи об рясу жирні від оселедця руки, - за різне тут покутують, сину, за різне. Переважно порочні священики. І ченці. Ті, для яких обітниці виявилися заважкими. Сам розумієш: обітниця послуху, покірності, бідності... А також абстиненції і стриманості... Як-то кажуть: plus bibere, quam orare167. Та й обітниця цнотливості, на жаль...

- Femina, - здогадався Рейневан, - instrumentum diaboli168?

- Якби ж то тільки феміна... - зітхнув ключник, зводячи очі догори. - Ах, ах... Безліч гріхів, безліч... Годі заперечити. А є в нас і поважніші справи... Ох, поважніші... Але мені про це говорити не можна. Ти закінчив їсти, сину мій?

- Закінчив. Дякую. Було смачно.

- Заходь, як тільки захочеш.

* * *

У костелі було дуже темно, сяйво свічок і світло з вузеньких вікон падало лише на сам вівтар, на раку, а також на розп’яття і триптих, що зображував Оплакування. Решта пресвітерії, весь неф, дерев’яні галереї і лави огортала густа пітьма. “Може, це навмисно, - не зміг відігнати нав’язливої думки Рейневан, - може, це для того, щоб, молячись, демерити не бачили облич один одного, не намагалися відгадувати з них чужих гріхів і прогрішень. А також порівнювати їх зі своїми”.