Слава ЗСУ!

* * *

Ліс був тихий, ніщо в ньому вже не шаруділо і не пищало, всі створіння або злякалися заклинань, або, що імовірніше, просто вгамувалася. Рейневан для певності кинув у вогонь рештки трав.

- Завтра, - запитав він, - ми вже доберемося, сподіваюся, до Свидниці?

-Абсолютно.

* * *

їзда бездоріжжям, як виявилося, мала свої недоліки. А саме: виїхавши з бездоріжжя на путівець, було дуже важко зорієнтуватися, куди він веде і звідки.

Шарлей постояв, схилившись, над відтиснутими в піску слідами, порозглядав їх, злословлячи собі під ніс. Рейневан пустив коня до придорожньої трави, сам подивився на сонце.

- Схід, - ризикнув він, - отам. Так що нам, швидше за все, треба туди.

- Не вигадуй, - обірвав його Шарлей. - Я саме вивчаю сліди і з’ясовую, куди спрямований основний рух. І бачу, що нам треба... туди.

Рейневан зітхнув, бо Шарлей вказав точнісінько в той же бік, що й він. Він потягнув коня і рушив за демеритом, який бадьоро крокував у вибраному напрямку. Невдовзі вони вийшли на роздоріжжя. Чотири дороги, які виглядали абсолютно однаково, вели на всі чотири сторони світу. Шарлей обурено забурмотів і знову схилився над відбитками підків. Рейневан зітхнув і почав шукати очима трави, бо скидалося на те, що без магічного нав’язу не обійтися.

Кущі зашелестіли, кінь форкнув, а Рейневан підстрибнув.

Із заростей вийшов, підтягуючи штани, жебрак, класичний представник місцевого фольклору. Один із мандрівних жебрущих дідів, сотні яких вешталися шляхами, старцювали у брамах і на паперті, випрошували милостиню під жіночими монастирями та їжу по корчмах і селянських дворах.

- Слава Ісусу Христу!

- Навіки слава, амінь.

Жебрак, звичайно ж, виглядав як типовий жебрак. Його свитина пістрявіла різнобарвними латками, личаки і кривий костур пам’ятали чимало доріг. З-під обдертої шапки, сирівцем для якої послужили головним чином шкурки зайців і котів, визирав червоний ніс і скуйовджена борода. На плечі дід ніс торбу, що діставала аж до землі, а на шиї - підвішений на шнурку олов’яний кухоль.

- Помагай вам святий Вацлав і святий Вінцентій, свята Петронелла і свята Ядвіга, покровителька...

- Куди ведуть ці дороги? - обірвав літанію Шарлей. - Котра з них, діду, до Свидниці?

- Га? - приклав дід долоню до вуха. - Що кажете?

- Куди дороги ведуть?!

- А-а-а... Дороги... Ага... Знаю! Тудою йдеться на Ольшани... А ондейки до Свебодзиць... А тамойка... От біда... Забув, де...

- Не має значення, - Шарлей махнув рукою. - Я вже все знаю. Якщо там Свебодзиці, то в протилежний бік Стано-виці, при стшегомському тракті. Отже, до Свидниці, через Яворову Гуру, веде саме ця дорога. Бувай здоровий, діду.

- Помагай вам святий Вацлав...

- А якби, - цього разу перервав Рейневан, - якби хто-не-будь про нас випитував... То ви нас не бачили. Зрозуміли?

- Та що ж не зрозуміти? Помагай вам свята...