Слава ЗСУ!



ВІДЛУННЯ ЛЮБОВІ

Був тоді день проводів. Надвечір я повернувся зі цвинтаря, де зустрічаєшся раз на рік не тільки з душами померлих, але й із живими родичами.

Дивний день, неповторний день, як завжди. Не збагнеш, що з тобою діється. Ти з ними, вони в тобі...

Запалюєш удома прощальну – до наступного року – свічку в услід їм... Безгучні голоси озиваються до тебе... І ти, вшановуючи їх наостанок, і, мовби на межі між собою й ними, між дочасним і вічним, ставиш біля свічки чарочку горілки, воду, кладеш хліб, сіль, цукор. І... вмикаєш телевізор – остудити душу мізерією, тимчасовістю перед незбагненним покликом звідти, перед неминучістю дороги додому...

І горить вона, ця свічечка, обіч всеканального екрана, тіні пускає на стіну, із них читаєш непрочитуване – і сльози навертаються на очі від дорогих спогадів, аж доки ти, переситившись власною деструктивністю, не «вирубуєш» стократ канально клонуючий тебе в ніщо екран.

І в тій тиші провідної свічки цього вікопомного 2000–го, знову й знову зринає у твоїй пам\'яті сьогоднішня зустріч, яка стане вікопомною для тебе: у місці царювання упокоєних ти побачив (навіть батьки твої тому не повірили), як одна з доньок твоїх, нібито померла при народженні, пройшла повз тебе з подругою, із букетиком квітів на могилу не свого батька. І ти несамохіть пішов за ними. І обернулась вона, раптом, очі в очі. І ніби правець уразив тебе, й уже вдома, все ще не оговтавшись, складав подумки картини: з якими словами міг би звернутись до неї, аби вивідати хто вона, в підозрі своїй утвердитись чи позбутись її.

Спливала свічка, вмерли згаслі теленовини... Було близько дев\'ятої. Пролунав у двері короткий дзвінок, мов ошпарив. Тижнями сюди ніхто не приходить. Гарячково вдягнув штани, сорочку, кинувся до дверей, зазирнув у вічко – нікого. Потім, крізь стіну, – дзижчання сусідського дзвоника. Вийшов у плавках, – жарко! – господар: «Хто?» – питає у двері нашого тамбура. Жіночий голос пояснює йому не знати що. Він: помилились, жіночко, відкривати не буду, бо не в тому вигляді...

Повертаюсь до кімнати. Випадок, знамення? Знаю, – то відлуння минулого дня...

Дивлюсь на вогник свічки – ось-ось уже гаситиму її. Прощавайте на цілий рік, рідні мої, дорогі! – і перехоплює в горлі...

Торкаюсь клавіш комп’ютера – биймо по чутливості: отака їй заплата... Мигтять сторінки Інтернету: не спиняймось, аби був рух, хай і безглуздий. Та нині й він – мов образ безкінечності, тієї, до якої, в якій... – і рветься у безмір у сльозі моя душа...

Міняю картинку на моніторі, не заглиблюючись у зміст, лише зауважую вже вкотре повторюване у всіх новинах за ці дні: в комп’ютерні мережі світу запущено вірус під назвою «I love you!». І на весь екран – зображення комп’ютерів зі стократ повтореною цією фразою. Міняймо сторінку!

Але мій комп’ютер не зреагував. Натискаю клавішу ще раз, роздивляюсь текст, який чомусь на зникає з екрану, і, нараз, розрізняю виділені курсивом слова «I love you!». Перебігаю поглядом до початку тексту і читаю нечуване: «Увага! (Зазначено моє ім\'я і прізвище). Конфіденційно! Текст не дублюється, ніким не контролюється і не зчитується. Ваш комп’ютер заблокований доти, доки інформація не буде переведена на дискету. Обрав саме Вас випадково: Ви – літератор, живете в столиці, маєте можливість звернутись до засобів інформації. Прочитайте, будь ласка, текст далі – все зрозумієте. Прошу Вас оприлюднити його в будь-якій формі, але не спотворивши змісту. Від цього залежить доля двох людей. Наперед вдячний Вам!»