Слава ЗСУ!

«Оце жарт – мимоволі звеселів я. – На п\'ять балів! Хто б таке міг утнути?». Ні з ким подібна витівка не пов\'язувалася, окрім племінника мого та одного з колег по роботі.

«... Комп’ютер заблокований доти, доки інформація не буде переведена на дискету». Усе ще тішачись жартом, натиснув, читаючи цю фразу, на зняття інформації, але... вона не зникла. Не чував про такі фокуси! Ну, гаразд, – є там щось далі?

І ось переді мною на екрані рядок за рядком розгорнулась історія кохання, водночас буденна й зворушлива у своїй відвічній повторюваності. Бо несла в собі оте незмінне й не пояснюване словами, за що більшість із нас хоч би раз у житті ладні були важити найдорожчим – ним самим, а то й важили.

Що залежало від мене, я зробив: відредагував і стилістично підправив текст, не змінивши й не вилучивши жодної деталі, хоч деякі з них мені й здавались зайвими. Та, оскільки оповідь

вийшла завеликою для газет, хоч-не-хоч мусив ущільнити її, і, з невеликим врізом, – з\'явилось, мовляв, авторське свідчення про виникнення вірусу «I love you!», – передав допис приятелеві з інформаційного агентства ДІНАУ, щоб розповсюдив його по всій країні.

Не знаю, які з газет умістили це незвичне оповіщення, бо в тих кількох, які купував чи переглядав у ближній бібліотеці, його не знайшов. Вочевидь, сприйняли допис за благеньку вигадку...

До речі, моя комп’ютерна пригода мала продовження. Два дні ним не користувався, а коли ввімкнув... на екрані виник знайомий текст. Спробував його зняти – не зникав. Нічогенький жарт! Що ж тепер? Хоч викидай разом із текстом і комп’ютера.

І тут мене осяяло: ніхто інший, окрім Андрія, мого колишнього однокласника, який мешкає тепер за квартал од мене, не міг технічно здійснити такої витівки. Чи ж не він з місяць тому, коли востаннє бачились, похвалявся про навісні мереживні розробки, які здійснюють у їхній «конторі»? Гаразд, велемудрий Андрію, я тобі підіграю! Сподіваюсь, ти вже не спиш о пів на восьму ранку.

– Привіт, старий, – кажу йому в трубку. – Так воно вже виходить, що мусиш ставити пиво!

– З якої ж це нагоди?

– Через любов! «I love you!»

– Аргумент класний! У відповідь можу навести ще переконливіші.

– От цього, дякую, не треба! Спочатку, давай, розблокуй мою машинку, працювати треба. – Ти про що?

– Та про те ж саме: «I love you!»

– Якийсь я зранку некмітливий. Як учать класики: «Будь простішим – і до тебе потягнуться люди!»

– Але ж таки вирахував тебе! Гаразд, кажи, що мені робити з комп’ютером?

– Проблеми з ним? Увечері можу зайти.

– Це в тебе проблеми! Цікаво знати, хто муситиме «відбиватись», коли текст з\'явиться в газетах? Я позавчора його заслав...

– Який текст?

– Твій, старий! «Це я придумав вірус «I love you!» Виходить, за тобою не лише пиво, а ще й з «причепом».

Отак ми пікетувались, доки я не повірив, що Андрій поза моєю пригодою.

– Слухай, – захвилювався він, коли дізнався про все. – Зроби так, як скажу: не вмикай ні телевізора, ні кавоварки, ні будь-яких електроприладів, комп’ютера не зачіпай. Зрозумів? Години за дві буду в тебе.