Слава ЗСУ!

Невдовзі він з\'явився з колегою. Розмістили у моїй кімнаті кілька приладів. Спочатку переписали й собі на дискету текст із мого комп’ютера. Потім під\'єднали до нього свою апаратуру.

– Цей хлопець, звісно, молодець – непогано з тобою погрався. Але він дуже помиляється, коли вважає себе за такого мудрого, що й виявити його не можна. Йому просто невтямки, що вже існують ось такі наші апаратики.

Вони взялись чаклувати біля свого причандалля. А я, спостерігаючи, як Андрій порається біля винайдених за його участю агреатів, зловив себе на тому, що його образ для мене химерно двоїстий: з одного боку, зрідка спілкуючись із ним, сприймаю його за давнього шкільного товариша – простодушного й щирого, футболіста нашого класу №1, котрий любив пити молоко з намащеною варенням булочкою і прості істини. Виховувала його сама мати, був невиправним трієчником й улюбленцем класу, після школи надумався йти працювати в інститут Патона, згодом завершив заочно Політехнічний, і... діти в нього, син і донька, – дай Бог таких кожному. А з іншого погляду, – ось навпроти мене сидить чоловік, чий мозок видобуває свій продукт у невимірно чужій мені сфері, і нас, власне, нічого не може єднати, окрім спогадів дитинства. А все ж його образ із тих часів, коли всі ми простували спільною стежиною, перекриває для мене все, що відбувалось із нами за багато минулих років, бо над відмінністю наших вдач, фахових інтересів і життєвих обставин панує застановча ідея взаємоприязні...

Минуло з півгодини їхнього експериментування, і я почав побоюватись, аби не вийшов із

тих управ – хоч вони й генії комп’ютерної ери – такий самий «пшик», якого вдається з незмінним успіхом досягати з дня на день мільйонам наших, – напівнавченим, напівкастрованим рідною освітою і мораллю, – волам науки, хірургії, слюсарювання, лоцманування, правоохорони...

Уже випили ми з Андрієм по другій пляшці темного «Оболонь», коли оператор Віктор підійшов до нас і тихенько, немов побоюючись зурочити, повідомив: «Упіймав!» Вони повернулись до своєї апаратури, та скоро Віктор підскочив зі стільця, мов ужалений. Андрій дістав сигарету.

– Щось не гаразд? – поцікавився у нього.

– Маячня якась: сигнал надходить без сигналу.

– ?

– Уяви собі: бачиш світло від ліхтаря, але не існує самого ліхтаря.

– І що далі?

– Треба подумати...

Він зосереджено палив, оператор метався з кутка в куток, цідячи незлобиво: «Пограйся, пограйся ще трохи, доки я розсерджусь! Покайфуй ще трохи, недовго зосталось...»

– Отже, – підсумував Андрій, – ми вийшли навиворіт сигналу, вперлись у порожнечу, джерела не виявили.

– Точно, – підтвердив його напарник.

– З цього випливає: комп’ютер може бути завантажений текстом вірусоїдного типу. Нумо, пошукаймо того «жучка»! А ще нахвалявся: після переносу тексту на дискету комп’ютер розблокується!

За лічені хвилини вони переконалися, що ніякого «жучка» не уведено в текст.

– Це стає цікавим, – бентежився Віктор.

– Нічого, ще не вечір, – не відступав Андрій. – Зітри текст із дискети, подивимось,