Слава ЗСУ!

що виявиться у «сліді».

Той так і зробив. Однак запис із дискети не зник. Їм забракло слів.

– Стривай, – озвався Андрій. – У нас усе гаразд з апаратурою? Вони поставили чисту дискету, зробили сторонній запис, потім стерли. Жодних несподіванок.

– Прокатай цю, зачаровану, за всіма параметрами, – попросив Андрій оператора.

Вивчаючи її і так і сяк, вони виявили невластиві для існуючого способу запису дискет складові сигналу.

– Можливо, це закодована програма проти стирання тексту? – розгубився Віктор. – На цій апаратурі ми її без «ключа» не розкриємо.

– Твоя правда, – згодився Андрій. – На жаль, у підсумку всіх наших спроб – повний капець!

– Моєму комп’ютеру також? – поцікавився.

– Не переймайся. Направимо його на путь істинний. Дещо в ньому поміняємо – і запрацює.

Він понатискав на клавіші пульту, мовби востаннє сподіваючись, що непіддатливий текст зникне сам по собі. Потім вивів його на монітор з дискети, знову перемкнув на пам\'ять і ... на моніторі з\'явилось меню! Якусь мить Андрій непорозуміло дивився на екран, далі його пальці гарячково забігали по клавішах. Комп’ютер виконував усе, що він завдавав.

– Ти збагнув? – обернувся до Віктора. – Він зумів увібгати до тексту дві програми, контролюючі збереження тексту в пам\'яті й на дискеті – одну в другу, як «матрьошки». Інакше всього цього не поясниш. Це так само , пояснив мені, якби підкувати блоху, а потім у голівки цвяшків ще й умонтувати по діаманту. Хотів би я познайомитись із цим хлопцем, голова у нього

варить на всі сто.

Але, годі про комп’ютерні дива, повернімось до предмета нашої оповіді – до надісланої мені історії. Ось вона.

... Стояла тоді середина літа. Після недавнього тайфуну в нашому місті запанувала така спека, що язик прилипав до піднебіння. Як завжди, серед дня я пішов перекусити в забігайлівку неподалік роботи.

До столика підійшла взяти замовлення нова дівчина. Гарна: середнього зросту, струнка, русява, очі сіро-блакитні, а статура – було на що подивитись! Можливо, то лише мені так здалось, але того дня у цьому кафе неначе оселився живчик піднесеного настрою.

Утім, завсідникам, котрі, як і я, заледве не щодня приходили сюди о цій порі, нова офіціантка, вочевидь, також сподобалась: вона ж бо так мило ніяковіла, щоки її шарілися, коли просила повторити сказане, що вони, узгодивши замовлення, докидали їй привітне слово, чи, бодай, посмішку. Немов естафета, котилася попереду неї від столика до столика хвиля приязні. Як то кажуть, навіть черевані підібрали животи. Я й сам відчув той емоційний допінг у повітрі.

Але розум прагматично рефлексував: через якусь там нову офіціантку? Тим-то, коли наблизилась до мене взяти замовлення, байдуже промовив:

– Як завжди...

– Вибачте, що саме «як завжди»?

– 0, перепрошую! Ви, здається, новенька?

– Так, – сьогодні перший день.

– Тоді – будемо бачитись! Я тут постійний клієнт.

– Звичайно, заходьте до нас.