Слава ЗСУ!

Вона записувала замовлення, а я відчув її внутрішню напругу, що свідчила, як нелегко

дається їй цей перший робочий день. І мимоволі підхопив ту загальну естафету.

– Уперше бачу вас , – кажу їй, – а, здається, мовби раніше зустрічались. У вас такого враження не виникає?

– Та ні, я не звідси. Недавно тут.

Це я вже й сам збагнув: її англійська, що складалась із найпростіших слів, вимова і загальмованість, із якою сприймала сказане їй, манера триматися – свідчили, що вона з неблизьких країв.

– То ви – мандрівниця? І звідки?

– Здалеку... З України...

Ні, вона не англійською вимовила, а саме по-своєму «Україна». Я на мить розгубився – ніколи не чув такої назви.

– Як ви сказали?

– Україна, – повторила вона англійською.

– 0, ну це ж відомо – Чорнобиль! Так? Пам\'ятник Шевченку в нас! Так? Я бачив ваш балет – чудово! Усе вірно?

– Вірно... Нічого більше не замовлятимете?

– Це – все. Щодня замовляю, здебільшого, те ж саме.

– Добре, я запам\'ятаю.

– До речі, оскільки тепер часто бачитимемось, – мене звати N, а вас?

– Марія...

Вона відійшла принести мені замовлене, а я відчув, що повівся як бевзь: розпустив хвоста перед байдужим до мене обличчям-дзеркалом.

Коли замовлене з\'явилось на столі, стримано подякував.

– Заходьте ще, – побажала вона завчено.

– А як це сказати по-вашому? – заманулось мені поцікавитись.

– По-нашому? «Смачного!», «Ласкаво просимо!» Я дістав ручку, взяв серветку й попросив:

– Запишіть, будь-ласка!

– Навіщо?

– Потім колись розповім. Бачте, я за фахом програміст. Ну, це пов\'язано з мовами й усяким іншим...

– Цікаво...

Вона написала кілька слів невідомою мені мовою і віддала серветку.

Про свою причетність до мовознавства я дещо перебільшив. Скоріше, то мої комп’ютери, на роботі й удома, мовознавці. Обидва «завантажені» програмами з усіх провідних мов світу.

Мені схотілось наступного разу трохи похизуватись перед дівчиною, й увечері того дня набрався з комп’ютерної енциклопедії деякої інформації про її країну. Шкода, не знав із яких вона саме місць – цікаво було б хоч трохи дізнатися про те, що стосувалося її впритул. А ще придумав: набрав на комп’ютері листівку її рідною мовою: «Від щирого серця вітаю на нашій обітованій землі! Хай тут пощастить!»

Мабуть, виглядав трохи очманілим від власної вигадки, коли назавтра входив до кафе. Але, виявилось, вона працюватиме через день, тож, доки знову її побачив, моє піднесення в міру охололо.

Вона підійшла до мого столика із тацею, заставленою тарілками.

– Добридень! Принесла «як завжди».

– Чудово! Ви дуже кмітливі!

– Прошу? – перепитала вона.

– Ну, хочу сказати, що одразу все розумієте й керуєтесь цим, – пояснив їй іншими словами, і торкнувся рукою свого чола, мовляв, у неї світла голова. – Знаєте, ви схожі на жінку з картини в Київському музеї Тараса Шевченка, здається, називається «Катерина».