Слава ЗСУ!

Чимось таким війнуло з її очей, що я на мить злякався: мій комплемент занадто зухвалий, недоречний? Але не з\'явилось у її погляді ні холоду, ні образи, – скоріше, здалось мені,

розтанула ввічлива байдужість, з якою ставилась до клієнтів.

Долаючи замішання, вийняв із кишені своє вітання і подав їй. Вона розгорнула, прочитала й видимо розгубилася.

– Дякую, – сказала по-своєму. Потім ще щось додала.

– Ні, ні я українською не володію. То завдяки моєму комп’ютеру.

– Дякую, – повторила вона англійською і пішла обслуговувати інші столики.

А в моїй голові – вакуум, почуваюсь так, ніби після шокового удару струмом. Бездумно переправляю страву з тарілки до рота і помічаю, що мої пальці тремтять. Сам собі дивуюсь: мов закоханий школяр на першому побаченні. Але від цього забутого відчуття мені тепло в грудях.

Коли Марія підійшла розрахуватись зі мною, я – де вже там було спинятися! – запитав:

– Як вам наше місто?

– Тільки найближчі вулиці бачила...

– Завтра – уїк-енд, та й ви вільні, – хочете покажу тутешні примітні місця, прокатаємось до океану?

Вона допитливо глянула на мене, вагаючись із відповіддю, і я, щоб випередити можливу відмову, додав:

– Це обом нам стало б на користь: ви повправляєтесь з англійської, а я – візьму перший урок з української. «Дякую?»

Марія усміхнулась і заперечливо похитала головою.

– Ні, не «дякую», а «гаразд».

– «Гаразд» – означає згоду?

Так ми домовились про наше перше побачення. Тепер згадую про нього, про всі наступні – подих перехоплює: чому вона так вчинила зі мною?

Якось ми поїхали на два дні до узбережжя, в маленьке містечко, де відбувався щорічний

фолк-фестиваль – національні пісні, танці, костюми, ігри, страви, напої й таке інше. Коли потрапили на майданчик, де буяв конкурс із приготування страв, я напівжартома запропонував Марії: «Не хочеш подивувати публіку чимось вашим?» – «Моя мама могла б, справді, багатьох за пояс запхнути. А з мене куховарка ніяка.» – «Невже українка не зуміє зварити борщику із цими, як вони, із «вушками?\" – «Ти хоч знаєш, що воно таке – «вушки»? » – «Ні – сміявсь я,– але читав, мабуть, смачно?»

Ми пройшлись між рядами столів, біля яких зо два десятки жінок заповзято поралися біля своїх страв. «А першої ніхто й не варитиме», – відзначила вона. – «То дай їм чосу, – зготуй борщик!»

Вочевидь, їй спроста було відважитись. Але обвела поглядом вільні столи з начинням і заперечила: «Не вийде, – тут нема буряків». – «Як це може не бути буряків? У нашій країні?! – обуривсь я жартома. – Це якесь непорозуміння».

Поспитав про буряки в однієї з розпорядниць конкурсу. За хвилину їх принесли, й Марії вже не випадало відмовлятись. Та вона й сама захопилась. Стала за стіл: нарізала, кришила, місила тісто, ліпила «вушки» – закидала все те в каструлю... Я клацав фотоапаратом, фіксуючи всі етапи її кулінарного подвижництва.

За хвилин десять довкола її стола, окрай ряду конкурсанток, зібралась чимала юрма, спостерігаючи за процесом приготування незвичної страви. Чому й дивуватись, – хіба проминеш стіл, над яким табличка з назвою страви оповіщає: «Неповторний український Борщ «із вушками». Дітвора зачудовано стежила, як вона ліпить «вушки», і Марія запропонувала двом дівчаткам прилучитись до роботи. Ті охоче згодились. Знайшлися й інші бажаючі. Скоро стало тих «вушок» стільки, що Марія стурбувалась: «Куди діватиму цю гору? » – «Хвилиночку, не турбуйтеся!» – втрутилась розпорядниця. І невзабарі її підручні принесли каструлю, з якої б наїлися кілька