Слава ЗСУ!

десятків чоловік. «Будь ласка, робіть якомога більше, – попросила розпорядниця. – Потребуєте допомоги?». Марія, збентежено-збуджена, попросила: «Дайте ще овочів». І дівчата-помічниці залюбки взялися до них.

Це треба було бачити: приготування її страви перетворилось на справжнє шоу. Хлопці з телекамерами звідусіль перетяглись до нашого столу. Коментатори нервово намагалися збагнути генеалогію слів «борщ» та «вушка» у їхньому поєднанні, аби розповісти про таку оригінальну страву своїм глядачам. Наскільки міг, допоміг їм, пояснив. Члени журі поважно зазирали до каструлі, дорослі й діти заохочувально плескали в долоні, до юрми прилучився гурт музикантів, намагаючись перед камерами «вписатися» своєю музикою до подій. Спробували «калінку-малінку», але вона не пасувала нагоді.

«Маріє, – попросив я, – наспівай хлопцям якоїсь вашої пісні», – і покликав їх підійти. – «Як у нас троїсті музики, – сподобались вони їй. – Що ж вам наспівати? Стільки пісень... Може цю? «Карії очі, чорнії брови, де ви навчились зводить людей...»

Вони взяли акорди, відчули мелодію, вирівняли за Марією тональність – і наддали, імпровізуючи розлого й упевнено, ніби все життя виконували цей твір.

Побіля інших столів глядачів майже не позоставалось – усіх вабило до нашого гурту. Спостерігав я за Марією, і мене розбирали гордощі з того, що вона всім подобається. А була вона в ті хвилини просто неповторною. Більшість наших дівчат розпізнаєш з одного погляду – вони як матриці: ця така, а ця ось така. А тут – струменить од неї щось таке, чого й слів бракує пояснити.

Марія і про мене на якийсь час забула. Але, наразі, й згадала – знайшла поглядом, покликала: «Усе пропало, нічого не вийде!» – «Що сталось? Усе ж чудово» – «Хрону нема, хрону!

Без нього – виливай борщ у помиї!» – «Стривай, багато нових слів: «помиї»? – «Ат! – відмахнулась вона:– Хрін!» – «Хрін?» – «Ну, хрін, хрін»! – «Англійською, Маріє!» – «Аби ж я знала. Довгий білий корінь, гіркий...»

Розпорядниця поруч нас заперечливо похитала головою – не розуміла.

«Гаразд, гаразд, – заспокоював Марію. – Нічого хвилюватись. Отже: довге, гірке, біле. Так?» – «У нас продається в баночках, заправлений буряком». – «Зрозумів – буряком. Злітаю в містечко, спробую знайти».

Хто б не покепкував тоді з мене, спостерігаючи, як пояснював у крамницях: довге, гірке, біле, буває в баночках, забарвлене буряком. Оглядав прилавки – нічого подібного бурякового кольору в баночках. Але щастя було на нашому боці. В одній із крамничок господиня поцікавилась: «Ви, вєрно, хотіте «хрен»? Я відповів, що так, «хрін». Вона принесла баночку бурякового кольору. «Це він?» – «Только в Росіі єго називают «хрен». – «А я – з України», – пожартував на прощання.

Розповідаю про це в подробицях тільки заради того, щоби вона впізнала все із цих деталей.

А потім була кульмінація конкурсу кулінарів – куштування страв. За її борщем черга вишикувалась. І винагорода дорівнювала успіхові: Марії дістались призи за оригінальну страву, симпатії публіки, одна з відзнак «Куховарка року», запрошення від двох телекомпаній на передачу «телешанс». Коли вона з букетом квітів зійшла з подіуму, я урочисто надів їй на голову куплену з лотка «царську» діадему: «Тепер будь-кому можу похвалитись, що знайомий із королевою!»