Слава ЗСУ!

Ніч у готелі перед поверненням з уїк-енду зробила нас близькими.

Минуло кілька тижнів наших зустрічей. Взаємини між нами набували ознак стійкої прив\'язаності, водночас відчутно прогресувала її англійська, а я запропонував на роботі розробити комп’ютерну навчальну програму з «живої» української для коледжів й університетів. Зрозуміло, суттєві деталі розробки з\'являлись завдяки допомозі Марії. Усе, чому вона навчала мене під час наших уроків, я записував на диктофон і потім використовував для формування програми і для словарного «фарширування» портативного голосового перекладача власної модифікації, наперед уявляючи, як його наввипередки купуватимуть і в нас, і в далекій Україні.

Не загадував наперед у наших стосунках, але впевнено передрікав Марії: хай-но тільки хтось купить нашу програму чи візьметься виробляти портативного перекладача, – стане забезпеченою і зможе покинути теперішню роботу, щоб поліпшити на курсах володіння англійською і пошукати місця десь у коледжі, адже закінчила педагогічний технікум, чи деінде, бо неодмінно чекає на неї робота, на якій її володіння українською стане вирішальним козирем.

Вона слухала мене прихильно та не надто вірила в таке майбутнє: «Хвалько ти, чи, може, облудник?» – «Хоч вір, хоч ні, але це не фантазії, а реальний розрахунок». – «Скажеш гоп, коли перескочиш».

Таку мала манеру – зводити розмову до якоїсь приказки і ми часто сміялися, коли намагались дослівно перекласти сказане англійською.

Зустрічались ми, як за графіком – через день, коли вона бувала вільною. Ясна річ, всі уїк-енди були нашими. Правда, якось, гуляючи містом, натрапили на маленьку православну церкву. Марія зайшла, поставила свічки, помолилась – і відтоді щонеділі зранку ходила на Божественну літургію.

Мабуть, я був для неї так само незвичним, як і вона для мене. Дивувала її тут у людях надмірна, як на неї, відкритість у стосунках і безоглядність у користуванні життям. А мене – її стриманість, недовірливість і сумнів у справжності всього, що оточувало її, повсякчасне допевняння в його надійності. Не міг збагнути: це в неї вроджене, і всі вони такі на її батьківщині, чи прищеплене їхнім життям?

Та, попри все, ми поволі виробляли неписаний статут наших взаємин. Одним із його пунктів, наприклад, стало «у Марії поганий настрій». Це означало, що вона в черговий раз згадала про домівку й затужила, піддалась безнадії.

– Та ніхто ж тебе тут силоміць не тримає! – розраював її. – Приїхала на підробітки та й годі. Будь-коли можеш повернутись.

– У безробіття? Там таких як я... У батьків тільки й надія на мене – ледве перебиваються на копійки. Чому нам так не щастить? Бачив би ти нашу землю, а ми – сюди, як жебраки!

Не можу терпіти, коли комусь болить. Намагався бути самовідданим донором її настрою і втішав: у кожного, мовляв, буває смуга скрути, але вона для того, аби додати зусиль і злетіти. І тоді – весь світ перед тобою!

– Як перед володарем? – ущипливо запитувала вона.

– Авжеж!

– Ми всі йому байдужі й навшпиньки мусимо перед ним стояти.

– Можна і його поставити!

– Атож, це під силу саме таким, як ми з тобою.

– Чом би й ні?