Слава ЗСУ!

— Це так сконструйовано, — ковтнув слину Леннеп, вказуючи на стільці й ухвати, на них змонтовані, — аби тримати… ноги… розведеними. Широко розведеними.

— Сучий син, — прогарчав крізь стиснуті зуби Дійкстра. — Проклятий сучий син…

— У стоці під дерев’яним кріслом, — тихо продовжував агент, — ми знайшли сліди крові, калу й урини. Сталеве крісло — новісеньке, може, ніколи не використовувалося. Не знаю, що про те й думати…

— А я знаю, — сказав Дійкстра. — Те сталеве готувалося для когось спеціального. Когось, кого Вільгефорц підозрював у специфічних здібностях.

***

— Я аж ніяк не недооцінюю Дійкстру і його розвідку, — сказала Шеала де Танкарвіль. — Знаю, що знайти Вільгефорца — це справа часу. Втім, оминаючи мотив особистої помсти, який, здається, переповнює декого з пані, дозволю собі зауважити, що аж ніяк немає впевненості, що це Вільгефорц тримає Цірі.

— Якщо не Вільгефорц, то хто ж її тримає? Вона була на острові. Жодна з нас, наскільки я розумію, її не телепортувала звідти. Немає її у Дійкстри й у жодного з королів, ми те знаємо. А в руїнах Вежі Чайки не знайдено її тіла.

— Тор Лара, — повільно промовила Іда Емен, — мала колись дуже сильний портал. Чи ви виключаєте, що дівчина втекла з Танедду через той портал?

Йеннефер прикрила очі віями, уп’ялася нігтями у голови сфінксів на поручнях крісла. Тільки спокійно, подумала. Тільки спокійно. Відчула на собі погляд Маргарити, але не підвела голови.

— Якщо Цірі увійшла до телепорту у Тор Лара, — сказала дещо зміненим голосом ректорка Аретузи, — то побоююся, що про наші плани й проекти ми можемо забути. Боюся, що Цірі ми тоді можемо ніколи не побачити. Не існуючий уже портал Вежі Чайки був пошкодженим, викривленим. Убивчим.

— Про що ми говоримо? — вибухнула Сабріна. — Щоб узагалі відкрити телепорт у вежі, щоб узагалі зуміти його побачити, треба було знати магію четвертого ступеню! А щоб урухомити портал, потрібно мати здібності архімайстрині! Не знаю, чи й Вільгефорц зумів би таке зробити, а тим більше якась п’ятнадцятирічна соплюха! Як ви взагалі можете розводитися про щось таке? Ким, по-вашому, та дівчина є? Що в ній такого?

***

— Чи то важливо, — потягнувся Стефан Скеллен, якого звали Пугачем, коронер імператора Емгира вар Емрейса, — що в ній такого, пане Бонгарте? І чи взагалі щось у ній є? Мене цікавить, щоб її взагалі не було. Плачу я вам за те сто флоренів. Якщо ваша воля, то перевірте, що у ній є, перед убивством чи після нього, як забажаєте. Ціна аж ніяк не зросте, навіть якщо ви щось знайдете, попереджаю вас урочисто й з усією приязню.

— А якщо доставлю її живою?

— Також ні.

Величезного росту, але костистий, наче скелет, чоловік, названий Бонгартом, підкрутив сивого вуса. Друга рука спиралася на меч, увесь час, начебто хотів приховати від Скеллена малюнок на руків’ї.

— Я маю привезти голову?

— Ні, — скривився Пугач. — Навіщо мені її голова? Маю законсервувати її у меду?

— Доказ.

— Я повірю вашому слову. Ви славетні, Бонгарте. Крім іншого — й вірністю.

— Дякую за визнання, — ловець нагород усміхнувся, а Скеллен, хоча мав перед корчмою двадцятьох озброєних людей, відчув при вигляді тієї усмішки мурашки на спині. — Ніби й повинно, а зустрічається рідко. Панам баронам і панам Варнхагенам мушу голови усіх Щурів показати, інакше не заплатять. Якщо вам голова Фальки непотрібна, то, здається мені, не будете ви аніскільки проти, як долучу і її до комплекту?

— Аби отримати другу нагороду? А професійна етика?

— Я, вельможний пане Скеллене, — примружився Бонгарт, — кажу платити собі не за вбивство, а за послугу, яку я вбивством засвідчую. А засвідчу її і вам, і Варнхагенам.

— Логічно, — погодився Пугач. — Робіть, як уважаєте за потрібне. Коли я можу чекати на вас за платою?

— Скоро.

— Це значить?

— Щури їдуть на Бандитський Шлях, думають у горах зимувати. Я перетну їм дорогу. Двадцять днів, не довше.

— Ви маєте впевненість щодо їхнього шляху?

— Були під Фен Аспра, пограбували там конвой і двох купців. Наїжджали під Тиффі. Потім серед ночі навідалися у Друйг, аби потанцювати на селянських гульках. Нарешті завітали до Лоредо. Там, у Лоредо, ота Фалька зарубала людину. Таким способом, що аж донині про те балакають, зубами стукотять. Тому я і питав, що у тій Фальці такого сидить.

— Може, щось такого, як і в вас, — сказав насмішкувато Стефан Скеллен. — Хоча ні, пробачте. Ви ж гроші не за вбивання берете, а за засвідчення послуги. Справжній ви ремісник, Бонгарте, солідний шмат професіонала. Фах, як і будь-який інший? Робота, яку є потреба зробити? Платять за те, а жити треба? Га?