Слава ЗСУ!

— І де ж тоді дівчина є? — пробурмотіла Мільва, притуляючись до нього, наче кицька. — Нє у Нільфгарді?

— Не знаю, — відповів він із напругою. — Але той самий сон я бачив кілька разів. Проблема полягає у тому, що я не вірю у такі сни.

— Тоді дурень ти. Я вірю.

— Не знаю, — повторив він. — Але відчуваю. Перед нею вогонь, за нею — смерть. Я мушу поспішати.

***

На світанку задощило. Не так, як попереднього дня, коли грозу супроводжувала сильна, але короткочасна злива. Небо посірішало й затягнулося свинцевим нальотом. Почалася мжичка, дрібна, рівна й докучливо безперервна.

Їхали вони на схід. Мільва вела. Коли Ґеральт звернув її увагу, що Яруга на півдні, лучниця відбуркнулася і нагадала, що то вона провідниця і знає, що робить. Більше він не відзивався. Врешті-решт, важливим було те, що вони їхали. Напрямок не мав особливого значення.

Їхали вони мовчки, мокрі, замерзлі, скорчені на сідлах. Трималися лісових стежок, ішли вздовж просік, перетинали гостинці. Пірнали у гущавину, почувши стукіт копит кавалерії, що тягнулася дорогами. Широкою дугою оминали вони крики й брязкіт битв. Проїздили поряд із палаючими селами, поряд із димними та жевріючими ще попелищами, минали осади та садиби, від яких лишилися тільки чорні квадрати випаленої землі й гострий сморід намоченої дощем гарі. Полошили зграї ворон, що жирували на трупах. Минали групи й колони, що гнулися під тюками, — втікачів від війни й пожеж, селян, отупілих і реагуючих на питання тільки нерозумним і німим поглядом порожніх від нещастя і ляку очей.

Їхали вони на схід, серед вогню і димів, серед мжички й туманів, а перед очима їхніми розгортався гобелен війни. Картини.

Була картина із «журавлем», що чорною рискою стирчав серед руїн спаленого села. На «журавлі» висів голий труп. Головою вниз. Кров із розрубаного паху й черева стікала йому на груди й обличчя, бурульками звисала з волосся. На спині трупа було видно руну Ард. Витяту ножем.

— An’givare, — сказала Мільва, відкидаючи мокре волосся на спину. — Білки тута були.

— Що воно значить, те an’givare?

— Донощик.

Була картина із конем, осідланим сивком із чорним капаризоном. Кінь нерівно ступав по краю бойовиська, шкутильгаючи поміж купами трупів і вбитими у землю уламками списів, іржав тихо й проникливо, волік за собою нутрощі, що вивалилися з розпанаханого черева. Не могли вони його добити — окрім коня по бойовиську крутилися мародери, що обдирали трупи.

Була картина із розіп’ятою дівчиною, що лежала неподалік спаленого будинку, гола, скривавлена, дивлячись у небо осклілими очима.

— Кажуть, війна — чоловіча справа, — пробурчала Мільва. — Але над бабою нє змилостивляться, мусять собі погратися. Герої, псяча їх мати.

— Маєш рацію. Але цього ти не зміниш.

— Я вже змінила. Я втекла з дому. Нє хотіла замітати халупу й відмивати підлоги. І чекати, поки наїдуть, підпалять халупу, а мене розкладуть на тій підлозі й…

Вона не скінчила, підігнала коня.

А пізніше була картина зі смолярнею. Саме тоді Любисток виригав усе, що того дня з’їв, — сухар і половину пліточки.

У смолярні нільфгардці — а може, скойа’таелі — розправилися із певною кількістю бранців. Яка то була кількість, зрозуміти не вдалося навіть приблизно. Бо для розправи вони застосували не тільки стріли, мечі й списи, а й знайдений у смолярні дроворубний інструмент — сокири, струги й дворучні пилки.

Були й ще картини, але Ґеральт, Любисток і Мільва нічого вже не запам’ятали. Викинули їх із пам’яті.

Стали байдужими.

***

У наступні два дні не проїхали вони й двадцяти миль. Надалі дощило. Спрагла після літньої суші земля вже обпилася водою досхочу, лісові стежки перетворилися на болотисті ковзанки. Тумани й опар відібрали можливість бачити дими пожеж, але сморід горілого вказував, що війська все ще недалеко й надалі палять усе, що приступне вогню.

Біженців вони не бачили. Були серед лісів самі. Принаймні так думали.

Ґеральт першим почув форкання їдучого слідом за ними коня. Із кам’яним обличчям розвернув Плітку. Любисток відкрив рота, але Мільва жестом наказала йому мовчати, вийняла лук із сагайдака біля сідла.

Той, хто їхав за ними, показався серед чагарника. Побачив, що його чекають, і притримав коня, червоно-брунатного жеребчика. Стояли вони так у тиші, що переривалася лише шумом дощу.

— Я заборонив тобі їхати за нами, — сказав нарешті відьмак.

Нільфгардець, якого Любисток востаннє бачив у труні, устромив очі в мокру гриву. Поет його ледве впізнав, одягненого у кольчугу, шкіряний каптан і плащ, без сумнівів зняті з когось із убитих біля возу гавекара. Втім, він запам’ятав молоде обличчя, яке від часу пригоди під буком не встигла змінити й скупа щетина.