Слава ЗСУ!

— Я заборонив тобі, — повторив відьмак.

— Заборонив, — визнав нарешті юнак. Говорив він без нільфгардського акценту. — Але я мушу.

Ґеральт зіскочив з коня, віддав вуздечку поетові. Витягнув меча.

— Злазь, — сказав спокійно. — Ти вже знайшов собі шматок заліза, як я бачу. То добре. Ніяково було б мені тебе зарізати, якби був ти беззбройним. Тепер — інша справа. Злазь.

— Я не стану із тобою битися. Не хочу.

— Здогадуюся. Як і всі твої земляки, волієш інший різновид битви. Такий, як у тій смолярні, мимо якої ти повинен був проїхати, йдучи нашим слідом. Кажу: злазь.

— Я Кагір Мавр Диффрин еп Келлах.

— Я не просив тебе представлятися. Я наказав тобі злізти.

— Я не злізу. Не хочу із тобою битися.

— Мільво, — відьмак кивнув на лучницю. — Зроби мені ласку, вбий під ним коня.

— Ні! — нільфгардець підняв руку, не встигла Мільва поставити стрілу на тятиву. — Ні, прошу. Я злізаю.

— Краще. А тепер доставай меча, синку.

Юнак сплів руки на грудях.

— Убий мне, якщо хочеш. Якщо бажаєш, накажи тій ельфійці застрелити мене з лука. Я не стану із тобою битися. Я Кагір Мавр Диффрин… син Келлаха. Хочу… Хочу до вас приєднатися.

— Я хіба недочув? Повтори.

— Я хочу до вас приєднатися. Ти їдеш на пошуки дівчини. Я хочу тобі допомогти. Мушу тобі допомогти.

— Це шаленець, — Ґеральт повернувся до Мільви й Любистка. — Він з глузду з’їхав. Ми стикнулися із шаленцем.

— А він пасував би до компанії, — буркнула Мільва. — Пасував би як влитий.

— Подумай над його пропозицією, Ґеральте, — шуткував Любисток. — Урешті-решт, це ж нільфгардський шляхтич. Може, за його допомогою легше нам буде дістатися до…

— Тримай язик на прив’язі, — різко обірвав його відьмак. — А ти — доставай меч, нільфгардцю.

— Я не стану із тобою битися. І я не нільгардець. Я походжу із Віковаро, а звуся…

— Немає мені діла, як ти звешся. Діставай зброю.

— Ні.

— Відьмаче! — Мільва перехилилася у сідлі, сплюнула на землю. — Час біжить, а дощ мочить. Нільфгардець не хоче проти тебе ставати, а ти, хоча корчиш суворі міни, не зарубаєш його холоднокровно. Маємо стирчати тут до засраної смерті? Давай я всаджу в його жеребчика стрілу, та їдьмо своєю дорогою. Пішки він за нами не встигне.

Кагір, син Келлаха, одним стрибком дістався до червоно-брунатного жеребчика, скочив у сідло й погнав галопом назад, криком підганяючи коня.

Відьмак мить дивився йому услід, а тоді заліз на Плітку. Мовчки. І не оглядаючись.

— Старію, — буркнув через певний час, коли Плітка порівнялася із буланим Мільви. — Мучать мене гризоти.

— Ага, буває таке зі старими, — лучниця глянула на нього зі співчуттям. — Відвар з медунки від того допомагає. А поки шо клади собі на сідло подушечку.

— Гризоти, — серйозно пояснив Любисток, — це не те саме, що гемороїди, Мільво. Ти переплутала поняття.

— А хто б там зрозумів вашу мудру балаканину! Теревените ви складно, одне те й умієте! Давайте, у дорогу!

— Мільво, — запитав по хвилі відьмак, ховаючи обличчя від січучого у галопі дощу. — Ти б убила під ним коня?

— Нє, — призналася вона неохоче. — Кінь нє в чому нє винен. Та й той нільфгардець… Якого біса він за нами слідить? Чого каже, шо мусить?

— Та хай мене диявол візьме, як я знаю.

***

І надалі дощило, коли ліс раптом закінчився і вони виїхали на гостинець, що звивався серед пагорбів з півдня на північ. Чи навпаки, це як подивитися.

Те, що вони побачили на шляху, їх не вразило. Вже зустрічали таке. Перекинуті й випатрані вози, трупи коней, порозкидані клунки, в’юки та кошики. І застиглі у дивних позах форми чогось, що ще недавно було людьми.

Вони під’їхали ближче, без страху, бо видно було, що різанина мала місце не сьогодні, а вчора чи позавчора. Навчилися вже вони розпізнавати такі речі, а може, відчували їх чисто звіриним інстинктом, який пробудили й відточили у них останні дні. Навчилися вони також перевіряти бойовиська, бо інколи — рідко — вдавалося їм знайти серед розкиданого краму трохи провіанту чи ворок вівса.

Затрималися вони перед останнім із фургонів розгромленої колони, зіпхнутим у рівчак, упертим у землю маточиною розбитого колеса. Під фургоном лежала товста жінка із неприродно вигнутою шиєю. Комір кабата вкривали розмиті дощем патьоки засохлої крові з роздертої вушної раковини, з якої видерли сережку. На полотнищі, що покривало віз, виднівся напис «Вера Левенгаупт і Сини». Синів поблизу видно не було.

— То не хлопи, — стиснула губи Мільва. — То купці. Йшли з півдня, від Діллінжену до Брюґґе, а тут їх наздогнали. Погано це, відьмаче. Думала я вже тут на південь звернути, але тепер не знаю, що й робити. Діллінжен і все Брюґґе вже, напевне, у нільфгардських руках, тож там до Яруги не доберемося. Треба нам далі на схід, через Турлуг. Там ліси, безлюддя, тудой військо не піде.