Слава ЗСУ!

Двох він зумів приперти до тину, ті намагалися захищатися, закриватися мечами. Паралізовані жахом, робили то невправно. Обличчя відмака знову забризкало кров’ю з перерубаних ґномським клинком артерій. Але інші використали той час, зуміли втекти, вже застрибуючи на коней. Один відразу впав, отримавши стрілу, стріпуючись і тремтячи, наче викинута із сітки риба. Двоє погнали коней галопом. Але втекти зумів тільки один, бо на полі бою з’явився раптом Золтан Хівай. Ґном крутнув сокиркою і кинув нею, попавши одному з утікачів посередині спини. Мародер рикнув, вилетів з сідла, смикаючи ногами. Останній притулився до кінської шиї, перестрибнув сповнену трупами яму й почвалав у бік просіки.

— Мільво! — крикнули одночасно відьмак і ґном.

Лучниця уже бігла до них, тепер — затрималася, зупинилася на півкроці. Опустила нап’ятий лук і почала його потроху підводити, все вище й вище. Вони не почули клацання тятиви, Мільва також не змінила пози, навіть не здригнулася. Стрілу вони побачили, тільки як вона зламала політ і полетіла вниз. Вершник звісився з коня, з плеча його стирчав оперений держак. Але не впав. Вирівнявся і криком погнав скакуна у різкий галоп.

— Ото лук, — застогнав у подиві Золтан Хівай. — Ото постріл!

— В сраку такий постріл, — відьмак витер кров з обличчя. — Сучий син утік і приведе товаришів.

— Попала! А було там чи не більше двохсот кроків!

— А могла цілити у коня.

— Кінь ні в чому нє винен, — спросопіла із злістю Мільва, підходячи до них. Сплюнула, дивлячись на вершника, який зникав у лісі. — Схибила у паразіта, бо я трохи задихалася… Тьфу, гаде, утікай з моєю стрілою! Щоби вона тобі нещастя принесла!

З просіки донеслося до них іржання коня, а відразу потім жахливий крик людини, яку вбивають.

— Хо-хо, — Золтан глянув на лучницю із подивом. — Не втік далеко! Непогано твої шипи діють! Отруєні? Чи, може, чари? Бо все ж, навіть якщо гультяй віспу впіймав, хвороба так швидко не розвивається!

— То нє я, — Мільва глянула значущо на відьмака. — І нє віспа. Але так мені здається, шо я знаю, хто то.

— Я також знаю, — ґном закусив вус у легенькій посмішці. — Зауважив я, що ви раз у раз оглядаєтеся, знаю, що хтось там за нами таємно їде. На червоно-брунатному жеребчику. Не знаю, хто він, але як вам не заважає… Не моя справа.

— Особливо як буває з такої задньої сторожі толк, — сказала Мільва, вимовно дивлячись на Ґеральта. — Ти впевнений, що той Кагір — ворог тобі?

Відьмак не відповів. Віддав Золтану меч.

— Дякую. Непогано тне.

— У добрій руці, — блиснув зубами ґном. — Чув я оповістки про відьмаків, але покласти вісьмох хлопів за неповні дві хвилини…

— Немає чим похвалятися. Не могли вони захищатися.

Дівчина із кісками підвелася навкарачки, потім встала на ноги, похилилася, дарма намагаючись тремкими долонями поправити на собі рештки подертої сорочки. Відьмак здивувався, побачивши, що ні в чому, абсолютно ні в чому не схожа вона на Цірі, а ще на мить він заприсягся б, що виглядає наче її сестра-близнючка. Дівчина нескоординованим рухом потерла обличчя, непевно рушила у бік хати. Не оминаючи калюжі.

— Гей, зачекай, — крикнула Мільва. — Гей, ти… Може, тобі чимось допомогти? Гей!

Дівчина навіть не глянула у її бік. На порозі спіткнулася, мало не впавши, притрималася за одвірок. І зачинила за собою двері.

— Людська вдячність не має меж, — сказав ґном.

Мільва розвернулася, як на пружинах, обличчя її завмерло.

— За що вона має бути вдячною?

— Власне, — додав відьмак. — За що?

— За мародерських коней, — Золтан не опустив очі. — Уб’є на м’ясо, не буде мусити вбивати корову. До віспи, видко, вона відпорна, а тепер і голод їй не страшний. Переживе. А те, що дякуючи тобі оминула її довша забава й вогонь під тими хатами, зрозуміє вона тільки за кілька днів, як збереться із думками. Ходімо звідси, аж завіє на нас морове повітря… Гей, відьмаче, а ти куди? Виражати вдячність?

— За чоботами, — холодно сказав Ґеральт, схиляючись над довговолосим мародером, що витріщав у небо мертві очі. — Схоже, що будуть на мене якраз.

***

У наступні дні вони їли конину. Чоботи із блискучими застібками були цілком зручними. Нільфгардець, званий Кагіром, усе ще їхав за ними на своєму червоно-брунатному жеребчику, але відьмак не оглядався.

Він нарешті розкусив таємницю гри у гвинт і навіть зіграв із ґномами. Програв.

Про випадок на вирубці у пущі вони не розмовляли. Не було сенсу.

Мандрагора, ін. галаска, рід рослин з родини пасльонових, що включає рослини трав’янисті, безстеблові, із товстим кореневищем, у якому побачити можна подібність до людської постаті; листя зібране в розету. М. autumnalis a. officinalis, у невеликій кількості оброблюється у Віковаро, Ровані й Їмлаці, у дикому вигляді росте рідко. Ягоди зелені, потім жовтішають, їдять їх із оцтом і перцем, листя вживають у сирому вигляді. Корінь м., зараз оцінений у медицині й фармакології, раніше мав велике значення у забобонах, особливо у народів Півночі; вирізали з нього людські фігурки (альруніки, альрауни) й ховали по домах як важливий талісман. Уважали їх за охорону від хвороб, приносили вони щастя на процесах, жінкам забезпечували плодовитість і легкі пологи. Одягали їх у суконьки, а на новий місяць давали новий одяг. Корінням м. вели торгівлю, а ціна їхня сягала шестидесяти флоренів. Для цієї ж мети використовували коріння переступеня (див.). Згідно із забобонами, був корінь м. уживаний для чарів і чародійських фільтрів, як і для отрут; забобон той повернувся у часи переслідувань чарівниць. Звинувачення у злодійському використанні м. було висунене, м.ін., у процесі Лукреції Віго (див.). Користуватися м. як отрутою мала також легендарна Філіппа Альгард (див.).