Слава ЗСУ!

Еффенберг і Тальбот. Encyclopaedia Maxima Mundi, том ІХ

Розділ 3

Старий Шлях дещо змінився від часів, коли відьмак їздив ним попереднього разу. Рівний колись, викладений пласкими шматками базальту тракт, збудований ельфами й ґномами сотні років тому, став тепер руїнами, що зяяли дірками. Місцями ті дірки були настільки глибокими, що нагадували маленькі каменоломні. Швидкість маршу сповільнилася, віз ґномів із величезною напругою лавірував серед ям, раз у раз кульгаючи.

Золтан Хівай знав причини знищення шляху. Після останньої війни із Нільфгардом, пояснив він, небувало зросла потреба в будівельному матеріалі. Люди тоді пригадали, що Старий Шлях — це невичерпне джерело обробленого каміння. А оскільки занедбаний, прокладений у пустці й такий, що веде знікуди у нікуди, тракт з давніх-давен втратив значення для транспорту й мало кому служив, тож знищували його без милосердя і помірності.

— Ваші більші міста, — нарікав ґном під акомпанемент скреготливих лайок папуги, — як одне побудовані на ельфійських і наших фундаментах. Під менші замки й містечка ви поклали власні фундаменти, але на фасади продовжуєте брати наше каміння. При цьому весь час повторюєте, що це дякуючи вам, людям, відбувається прогрес і розвиток.

Ґеральт не коментував.

— Але ви навіть по-розумному руйнувати не вмієте, — лаявся Золтан, коментуючи чергову акцію по витягненню колеса з діри. — Чому б не виймати каміння поступово, від країв дороги? Ви наче діти! Замість поступово їсти пончик видлубаєте пальцем мармелад зсередини, а решту викидаєте, бо то вже не смачне.

Ґеральт пояснював, що всьому виною політична географія. Західний крайок Старого Шляху лежить у Брюґґе, східний — у Темерії, а середина у Соддені, й кожне королівство знищує свій шматок згідно із власним бажанням. У відповідь Золтан мерзотно окреслив місце, у якому він має королів, і перелічив вишукані непристойності, які він допускає щодо їхньої політики, а Фельдмаршал Дуда доклав своє щодо королівських матерів.

Чим далі, тим гірше було. Золтанове порівняння із пончиком і мармеладом виявлялося все менше точним — дорога нагадувала, скоріше, дріжджове тісто, з якого працьовито видулубали усі родзинки й цукати. Виглядало на те, що неминуче наближається та мить, коли віз розіб’ється чи ув’язне повністю й остаточно. Утім, врятувало їх те саме, що знищило дорогу. Натрапили вони на шлях, що вів у південно-східному напрямку, уїжджений і утрамбований важкезними возами, що транспортували вийнятий камінь. Золтан повеселішав, шлях визнав за такий, що беззаперечно вів до якогось із фортів на Іні, річки, над якою він уже мав надію зустріти темерійські війська. Ґном свято вірив, що як і під час попередньої війни, саме з-за Іни, із Соддену, рушить переламний контрудар північних королівств, після якого недобитки зламаного Нільфгарду безславно відтягнуться за Яругу.

І справді, зміна напрямку маршу знову наблизила їх до війни. Вночі небо перед ними раптом освітила величезна заграва, а вдень вони помітили стовпи диму, що позначували горизонт на півдні й сході. Утім, оскільки все ж не було впевненості, хто б’є і палить, а хто є битим і спаленим, посувалися вони обережно, висилаючи на далеку розвідку Перціфаля Шуттенбаха.

Якогось ранку вони пережили здивування — наздогнав їх кінь без вершника, червоно-брунатний жеребчик. Зелений чапрак із нільфгардським гаптуванням позначували темні патьоки крові. Неможливо було з’ясувати, чи то кров вершника, вбитого поряд із возом гавекара, чи ж кров ту пролили пізніше, коли кінь уже отримав нового власника.

— Ну от і вирішили проблему, — сказала Мільва, дивлячись на Ґеральта. — Якшо це й справді була проблема.

— Справжня проблема у тому, що ми не знаємо, хто вершника зняв з сідла, — буркнув Золтан. — І чи той хтось не йде у нас по сліду й нашого колишнього, хоча й дивного ар’єргарду.

— Це був нільфгардець, — Ґеральт зціпив зуби. — Мовив він майже без акценту, але хлопи-втікачі могли розпізнати…

Мільва відвернулася.

— Треба було його тоді зарубати, відьмаче, — сказала тихо. — Мав би він легшу смерть.

— Він вийшов із труни, — кивнув Любисток, дивлячись красномовно на Ґеральта, — тільки для того, щоб загинути в якійсь канаві.

На тому скінчилася епітафія для Кагіра, сина Келлаха, випущеного з труни нільфгардця, який стверджував, що він не є нільфгардцем. Більше про нього не розмовляли. Оскільки Ґеральт — не дивлячись на багаторазові погрози — якось не квапився розлучитися із норовистою Пліткою, червоно-брунатного взяв Золтан. Ґном не сягав ногами до стремен, але жеребчик був ладним і давав собою правити.