Слава ЗСУ!

— І що там може бути прихованим, як на тебе?

— Їхнє майбутнє. — Поет озирнувся, чи ніхто його не чує. — Перціфаль по професії шліфувальник каміння, хоче заснувати власну майстерню. Фіґґіс і Йазон — ковалі, говорили про кузню. Калеб Страттон хоче оженитися, а батьки нареченої уже раз прогнали його, як бідака. А Золтан…

— Досить, Любистку. Пліткуєш, наче баба. Вибачаюся, Мільво.

— А нема за шо.

За річкою, за темним і підмоклим пасом старого лісу дерева стали меншими, вони виїхали на галявини, низькі березняки й сухі луки. І все ж їхали вони повільно. За прикладом Мільви, яка відразу, як вони рушили, взяла на луку веснянкувату дівчинку із кісками, Любисток також посадив дитинку на Пегаса, а Золтан узяв на червоно-брунатного жеребчика двох, а сам пішов поряд, тримаючи вуздечку. Але темп не зріс, жінки з Кернів не були у змозі йти швидше.

***

Був майже вечір, коли десь після години кружляння серед ярів й урочищ Золтан Хівай затримався, перекинувся кількома словами із Перціфалем Шуттенбахом, після чого розвернувся до решти компанії.

— Не кричіть і не смійтеся з мене, — сказав. — Але здається, що я заблукав. Не знаю, холера ясна, де ми є і в який бік повинні йти.

— Дурниць не кажи, — занервував Любисток. — Як це — не знаєш? Ми ж берегом річки йдемо. А там, у яру, то ж досі ваша річка О. Я правий?

— Правий. Але зауваж, у який бік вона тече.

— Прокляття. Це неможливо!

— Можливо, — сказала похмуро Мільва, терпляче витягуючи листя і сухі голки з волосся веснянкуватої дівчинки, яку везла у сідлі. — Загубилися ми серед ярів. Річка крутиться, вигинає підкови. Ми на вигині.

— Але ж це все ще річка О, — упирався Любисток. — Якщо ми станемо триматися річки, то не зможемо заблукати. Річкам трапляється кружляти, визнаю, але врешті-решт усі вони неодмінно кудись впадають. Такий уже порядок світу.

— Не вимудряйся, співаку, — зморщив ніс Золтан. — Закрий рота. Не бачиш, я думаю?

— Ні. Нічого не вказує, щоб ти думав. Повторюю: тримаємося бігу річки, й тоді…

— Припини, — гримнула Мільва. — Ти містянин, світ твій мурами огороджено, отам, може, мудрість твоя і варта чогось. Глянь навкруги! Долина ярами порізана, береги стрімкі й зарослі. Як ти хочеш уздовж річки йти? Узбіччям яру вниз, у хащі й багно, знову наверх, коней за вуздечку тягнути? Після двох ярів ти так дихалку зірвеш, шо на половині узбіччя пластом ляжеш. Ми жінок і дітей ведемо, Любистку. А скоренько сонце зайде.

— Я помітив. Але добре, мовчу. Послухаю, що запропонують слідопити, які із лісами на «ти».

Золтан Хівай почухав голівку лайливого папуги, накрутив на палець жмутик бороди, шарпнув із злістю.

— Перціфалю?

— Напрямок ми більш-менш знаємо, — гном глянув на сонце, що висіло вже над самими кронами. — Тож перша концепція така: плюнемо на річку, повернемося, вийдемо з ярів знову на суху місцину і йдемо через Фен Карн, через міжріччя, аж до Хотлі.

— Друга концепція?

— О — мілка. Хоча по останнім дощам несе трохи більше води, ніж звичайно, можна її убрід перейти. Переріжмо ті петлі, йдучи вбрід через потік, скільки б разів він нам не загороджував шлях. Тримаючи напрямок по сонцю, вийдемо напряму на розпадок Хотлі й Іни.

— Ні, — відізвався раптом відьмак. — Від другої концепції я пропоную відразу відмовитися. Навіть не думаймо про те. На тому березі ми раніше чи пізніше, але впакуємося в якесь з Мехунових Урочищ. То паскудні місця, я рішуче раджу триматися від них подалі.

— Виходить, ти знаєш ці терени? Був ти тут колись? Знаєш, як звідси вийти?

Відьмак мовчав хвильку.

— Я був там один раз, — сказав, тручи чоло. — Три роки тому. Але в’їхав я з протилежного боку, зі сходу. Прямував на Брюґґе і хотів скоротити собі шлях. А як вийшов — не пам’ятаю. Бо вивезли мене напівживим на возі.

Ґном мить-другу дивився на нього, але більше питань не ставив.

Відвернувся мовчки. Жінки з Кернів ледь ішли, запинаючись і спираючись на костури, але жодна не зронила ні слова скарги. Мільва їхала поряд з відьмаком, притримуючи в обіймах заспану дівчинку із кісками.

— Шось здається мені, — відізвалася вона раптом, — шо порвали тебе там, на урочищах, тоді, три роки тому. Якась, думаю, потвора. Ризиковане у тебе зайняття, Ґеральте.

— Не заперечуватиму.

— Я знаю, — похвалився ззаду Любисток, — як воно тоді було. Ти був поранений, якийсь купець вивіз тебе звідти, а потім на Заріччі ти знайшов Цірі. Мені про те Йеннефер говорила.

На звук цього імені Мільва посміхнулася легенько. Це не пройшло повз увагу Ґеральта. Вирішив на найближчому біваку добре надерти Любисткові вуха за невгамовне молоння язиком. Знаючи поета, не розраховував на результат, тим більше що Любисток, скоріше за все, вже вибовкав усе, що знав.