Слава ЗСУ!

— Я тебе не залишу!

Іх західного краю табору лунали жахливі крики, що змішувалися із гуркотом підкутих копит й іржанням коней. Крики й гупання раптом посилилися, наклався на них дзвін, грім та дзенькіт заліза, що стикалося із залізом.

— Битва! — крикнув поет. — Б’ються!

— Хто? З ким? — Ґеральт різкими рухами старався почистити очі від муки та остюків. Неподалік щось горіло, обгорнуло їх дихання жару й клуб сморідного диму. Тупіт у вухах зростав, земля тряслася. Перше, що він побачив у хмарі пилу, були десятки кінських ніг у галопі. Всюди навколо. Він переміг біль. —Під віз! Ховайся під віз, Любистку, бо стопчуть нас!

— Не рухаймося… — застогнав розпластаний на землі поет. — Лежімо… Я чув, що кінь ніколи не наступить на людину, яка лежить…

— Я не впевнений, — видихнув Ґеральт, — чи кожен кінь про те чув. Під віз! Швидко!

У ту мить один із коней, що не знали людських переконань, копнув його у стрибку у бік голови. В очах відьмака раптом спалахнули червоним і золотим усі сузір’я небесної сфери, а за мить накрила небо й землю непроникна темрява.

***

Щури зірвалися, пробуджені протяжним криком, що перекочувався багатократним відлунням від стінок печери. Ассе й Реф схопилися за мечі, Іскра голосно вилаялася, бо вдарилася головою об виступ скелі.

— Що воно? — крикнув Кейлі. — Що сталося?

У печері панувала темрява, хоча назовні світило сонце — Щури відсипалися за ніч, проведену у сідлах, втікаючи від погоні. Ґіселер стромив у жар лучину, розпалив її, підніс, пішов до місця, де спали Цірі й Містле, як завжди віддалік від банди. Цірі сиділа із опущеною головою, Містле її обіймала.

Ґіселер підняв лучину вище. Інші також наблизилися. Містле накрила хутром голі плечі Цірі.

— Послухай, Містле, — серйозно сказав отаман Щурів. — Я ніколи не втручався у те, що ви обидві робите на одній постелі. Ніколи прикрого чи насмішкуватого слова не сказав. Завжди намагаюся дивитися в іншому напрямку й не зауважувати. То ваша справа й ваші уподобання — і нічого іншого настільки довго, аж поки робите ви те тихенько й подалі від нас. Але цього разу — воно якось занадто.

— Не дурій, — вибухнула Містле. — Чи ти собі уявив, що це… Дівчина крізь сон кричала! То був кошмар!

— Не кричи. Фалько?

Цірі кивнула.

— Такий страшний був той сон? Що тобі снилося?

— Облиш її у спокої!

— Заткнися, Містле. Фалько?

— Когось, кого я колись знала, — видавила Цірі, — стоптали коні. Копита… Я відчувала, як мене давлять… Відчувала його біль… Голова й коліно… Все ще болить у мене… Вибачте. Я вас розбудила.

— Не вибачайся, — Ґіселер глянув на стиснуті уста Містле. — То ми повинні перед вами вибачитися. А сон? Що ж, кожному щось може наснитися. Кожному.

Цірі прикрила очі. Не була впевненою, чи має Ґіселер рацію.

***

Привів його до тями копняк.

Лежав він головою, спершись на колесо перекинутого воза, поряд корчився Любисток. Копняка Ґеральту відвісив кнехт у підкольчужнику й круглому шоломі. Поряд стояв ще й другий. Обидва тримали за вуздечки коней, біля сідел яких висіли щити й арбалети.

— Млинарі чи що за дідько?

Другий кнехт стенув плечима. Ґеральт побачив, що Любисток не відводить погляду від їхніх щитів. Сам він також давно зауважив, що на щитах були лілеї. Герб королівства Темерія. Такі само знаки мали й інші кінні стрільці, від яких було темно навколо. Більшість була зайнята тим, що ловила коней і обдирала мерців. У більшості — тих, що мали чорні нільфгардські плащі.

Табір і далі нагадував звуглену руїну після штурму, але вже з’явилися хлопи, які вціліли й не втекли занадто далеко. Кінні стрільці з темерійськими лілеями зганяли їх до купи, покрикуючи.

Мільви, Золтана, Перціфаля і Регіса ніде не було видно.

Поряд сидів герой недавнього процесу над відьмою, чорний котяра, що спокійно дивився на Ґеральта зеленими очима. Відьмак трохи здивувався: зазвичай коти не зносили його. Над тим, щоб задуматися над незвичним явищем часу він не мав, бо один із кнехтів штурхнув його держаком дротика.

— Устати, обидвом! Гей, той сивий має меч!

— Кинь зброю! — крикнув другий, звертаючи увагу інших. — Кидай на землю, бо глевією проткну!

Ґеральт послухався. У голові йому гуділо.

— Що ви за одні?

— Подорожні, — сказав Любисток.

— Авжеж, — пирхнув жовнір. — Додому подорожуєте? Утікши з-під герба й скинувши кольори? Багацько у цьому таборі таких подорожніх, що Нільфгарду перелякалися, що військовий хлібчик їм не смакував! Дехто — старий наш знайомий. З хоругви нашої!

— Тих подорожніх зара’ інша подорож чекає, — зареготав другий. — Коротка! Догори, на сук!