Слава ЗСУ!

— Шпигуни або ж дезертири, — підтвердив син Ансельма Обри. — Ми їх у таборі над Хотлі спіймали, коли ми нільфгардський роз’їзд посікли. Це безумовно підозрілі елементи.

Рицар у золоченому обладунку пхикнув, потім уважніше придивився до Любистка, і молоде, хоча й суворе обличчя його раптом посвітлішало.

— Дурня. Розв’яжіть їх.

— То нільфгардські шпигуни! — став опиратися Стовп Чорний із роду Папеброків. — Особливо оно той, сволота у лахах, брехливий, як селянський пес. Поетом назвався, розбійник!

— Отут він не збрехав, — посміхнувся рицар у позолочених латах. — То бард Любисток. Я його знаю. Зняти з нього пута. І з другого також.

— Ви впевнені, пане графе?

— То був наказ, рицарю Папеброку.

— Не знав ти, навіщо я можу тобі придатися, га? — буркнув Любисток до Ґеральта, розтираючи стерплі від мотузки зап’ястки. — Так от зараз уже знаєш. Слава моя мене випереджає, усі мене знають і поважають.

Ґеральт не прокоментував, зайнятий масажуванням власних зап’ястків, зюболілих коліна й ліктя.

— Вибачте вже завзятість цих юнаків, — сказав рицар, титулований графом. — Вони усюди бачать нільфгардських шпигунів. З кожної розвідки, куди ми їх посилаємо, привозять кількох таких, котрі видалися їм підозрілими. Чи то таких, хто хоч чимось відрізняється від тікаючого мотлоху. А ви, мосьпане Любистку, як не крути, а відрізняєтеся. Звідки взялися ви біля Хотлі серед біженців?

— Я був по дорозі з Діллінжену до Марібору, — гладко збрехав поет, — коли ми вляпалися у те пекло, я і мій… колега по перу. Напевне ви його знаєте. Зветься він… Ґіральд.

— Авжеж знаю, знаю, читав, — похвалився рицар. — То честь для мене, пане Ґіральде. Я — Даніель Етчеверрі, граф Гаррамон. Честю клянуся, майстре Любистку, багато змінилося з часів, коли ви співали при дворі короля Фольтеста!

— Безсумнівно — багато.

— Хто б подумав, — спохмурнів граф, — що до того дійде. Верден підкорився Емгиру, Брюґґе фактично підкорено, Содден у вогні… А ми відступаємо, безперервно відступаємо… Вибачте, хотів я сказати: виконуємо тактичний маневр. Нільфгард навколо палить і грабує, уже майже до Іни підходить, мало йому, що він замкнув у облогу фортеці Майєна й Развану, а темерійська армія все ще виконує отой маневр…

— Коли біля Хотлі я побачив лілею на ваших щитах, — сказав Любисток, — я думав, що то вже наступ.

— Контрудар, — поправив Даніель Етчіверрі. — І розвідка боєм. Ми перейшли Іну, зіткнулися із кількома нільфгардськими роз’їздами й кілька командо скойа’таелів, що поширюють пожежі. Бачте, що залишилося від гарнізону в Армерії, який нам вдалося відбити. А форти у Каркано й Відорті спалено дощенту… Увесь Південь у крові, вогні й диму… Ах, я заставляю мосьпанство нудьгувати. Ви добре знаєте, що робиться у Брюґґе й Соддені, вам же із тамтешніми біженцями довелося тулитися. А мої хвати вас за шпигунів сприйняли! Ще раз прошу пробачення. І запрошую на обід. Дехто з панів шляхти й офіцерів будуть раді познайомитися із вами, панове поети.

— То справжня честь для нас, пане графе, — вклонився злегка Ґеральт. — Але час підганяє. Мусимо вирушати у дорогу.

— Але ж прошу не ніяковіти, — посміхнувся Даніель Етчеверрі. — Звичайний скромний солдатський сніданок. Косулятина, рябчики, стерлядка, трюфелі…

— Відмовитися, — Любисток проковтнув слину й зміряв відьмака красномовним поглядом, — було б великою образою. Ходімо не мешкаючи, пане графе. Чи то ваш намет, отой багатий, у блакитно-золотих кольорах?

— Ні, то намет головнокомандуючого. Лазур і золото то кольори його вітчизни.

— Як це? — здивувався Любисток. — Я був упевненим, що це армія Темерії. Що ви тут командуєте.

— Це окремий підрозділ армії Темерії. Я — офіцер зв’язку короля Фольтеста, тут служить також чимало темерійської шляхти зі слугами, що носять лілеї на щитах для порядку. Але стрижень цього корпусу складають піддані іншого королівства. Бачите отой штандарт перед наметом?

— Леви, — Ґеральт затримався. — Золоті леви на блакитному полі. Це… Це герб…

— Цінтри, — підтвердив граф. — То — емігранти з королівства Цінтри, зараз окупованого Нільфгардом. Командує ним маршал Віссегерд.

Ґеральт розвернувся із наміром заявити графу, що певні справи змушують його відмовитися від косулятини, стерляді й трюфелів. Не встиг.

Побачив групу, що до них наближалася, на чолі якої ішов статечний, пузатий і сивий рицар у блакитному плащі й із золотим ланцюгом на латах.

— Ото, панове поети, саме маршал Віссегерд власною особою, — сказав Даніель Етчеверрі. — Дозвольте, ваша вельможносте, я представлю вам…