Слава ЗСУ!

— Не треба, — хрипко перебив його маршал Віссегерд, свердлячи Ґеральта поглядом. — Ми вже були один одному представлені. У Цінтрі, при дворі королеви Каланте. У день заручин принцеси Паветти. Було то п’ятнадцять років тому, але пам’ять у мене добра. А ти, лайдаку, відьмаче? Пам’ятаєш мене?

— Пам’ятаю, — кивнув Ґеральт, слухняно підставляючи жовнірам руки на зв’язування.

***

Даніель Етчеверрі, граф Гаррамон, намагався ув’язатися за ними уже у ту мить, коли кнехти усадили зв’язаних Ґеральта й Любистка на табуретках у палатці. Тепер, коли за наказом маршала Віссегерда кнехти вийшли, граф поновив зусилля.

— Це поет і трубадур Любисток, пане маршале, — повторив він. — Я його знаю. Цілий світ його знає. Не вважаю за необхідне отак його сприймати. Клянуся рицарським словом, що він не нільфгардський шпигун.

— Не кажіть необачно, — гарикнув Віссегерд, не зводячи очей з бранців. — Може, то й поет, але якщо впіймано його у компанії отого мерзотника відьмака, то я б за нього не поручився. Ви, здається, усе ще не уявляєте собі, що то за пташка потрапила у наші пута.

— Відьмак?

— Отож. Ґеральт, якого ще кличуть Вовком. Той самий гультяй, який наполягав на своїх правах на Ціріллу, доньку Паветти, онуки Каланте, тієї самої Цірі, про яку тепер стільки балакають. Ви занадто молоді, графе, аби пам’ятати часи, коли той скандал був широко відомий серед багатьох дворів, але я, так воно склалося, був тому наочним свідком.

— А що ж його може поєднувати із княжною Ціріллою?

— Отой пес, — Віссегерд вказав пальцем на Ґеральда, — став причиною видачі Паветти, дочки королеви Каланте, за Дані, нікому незнайомого приблуду з Півдня. Від того-то собачого зв’язку пізніше народилася Цірілла, предмет їхньої жахливої змови. Бо треба вам знати, що отой бастард Дані наперед прирік дівчинку відьмакові як плату за уможливлення мар’яжу. Право Несподіванки, розумієте?

— Не цілком. Але кажіть далі, єгомість пане маршале.

— Відьмак, — Віссегерд заново націлив на Ґеральта палець, — хотів після смерті Паветти забрати дівчинку, але Каланте не дозволила, прогнала його із соромом. Але він дочекався відповідної миті. Коли вибухнула війна із Нільфгардом і Цінтра пала, він викрав Цірі, користуючись військовою завірюхою. Тримав дівчинку в укритті, хоча знав, що ми її шукаємо. А врешті-решт вона йому набридла і він продав її Емгиру!

— Це брехня, повторюю! — крикнув Любисток. — У тому немає і слова правди!

— Мовчи, музико, бо накажу кляп тобі вставити. Об’єднайте факти, графе. Цірілла була у відьмака, тепер вона в Емгира вар Емрейса. А відьмака хапають у авангарді нільфгардського загону. Що воно значить?

Даніель Етчеверрі стенув плечима.

— Що воно значить? — повторив Віссегерд, схиляючись над Ґеральтом. — Що, га, шельмо? Кажи! Як давно ти шпигуєш на Нільфгард, собако?

— Я ні на кого не шпигую.

— Накажу паси з тебе дерти!

— Наказуйте.

— Пане Любистку, — відізвався раптом граф Гаррамон. — Чи не буде корисніше, якщо ви дасте пояснення? І чим скоріше, тим краще.

— Я б давно вже їх надав, — вибухнув поет, — але ясновельможний пан маршал пригрозив вставити мені кляп! Ми невинні, все то гидкі наговори й мерзенні вигадки. Цірілла була викрадена з острова Танедд, а Ґеральт був там важко поранений, коли її захищав. Будь-хто може те підтвердити. Будь-який чародій, який був на Танедді. Й державний секретар Реданії, пан Сігізмунд Дійкстра…

Любисток замовк, згадавши раптом, що саме Дійкстра не дуже б придався у цій справі як свідок захисту, а посилання на чародіїв з Танедду також не сильно покращує ситуацію.

— І величезною дурнею, — продовжив він голосно й швидко, — звинувачувати Ґеральта у тому, що він викрав її з Цінтри! Ґеральт знайшов дівчинку, коли та після різанини у місті тулилася на Заріччі, а заховав її він не від вас, а лише від агентів Нільфгарду, які її шукали! Я сам був тими агентами впійманий і взятий на муки, аби видати їм, де та Цірі переховується! Але я слова не зронив, а оті агенти вже й землю гризуть. Не знали вони, із ким задираються!

— Утім, ваша мужність, — втрутився граф, — виявилася даремною. Емгир наприкінці отримав Ціріллу. Як усюди відомо, він має намір із нею оженитися і зробити з неї імператрицю Нільфгарду. Поки що зве він її королевою Цінтри й околиць, завдаючи нам тим самим певні клопоти.

— Емгир, — заявив поет, — міг посадовити на трон Цінтри будь кого. Цірі, з якого боку не подивись, має права на той трон.

— Права? — крикнув Віссегерд, оббризкуючи Ґеральта слиною. — Гівно там, а не права! Емгир може оженитися із нею, його воля. Може і їй, і дитинці, що він Ціріллі зробить, давати титули й володіння відповідно до своїх фантазій і примх. Королева Цінтри й Островів Скелліге? Чому ні? Княжна Брюґґе? Графиня-палантинка Соддену? Дуже прошу, кланяємося у пояс! А чому, запитаю принижено, не королева Сонця і сюзеренка Місяця? Та проклята, мерзенна кров не має жодних прав на трон! Проклята кров, уся бабська лінія того роду — то підлі й прокляті креатури, від Ріаннон починаючи! Як прабабка Цірілли, Адалія, яка із власним кузеном кров змішала, як прапрабабка, Мюріель Лотриня, яка блудила із кожним! Кровозмішані виблядки й дівки з того роду йдуть, раз у раз!