Слава ЗСУ!

Якийсь зі схованих у вільшині коней зафоркав, тупнув. Сутеніло. Комарі нав’язливо дзижчали біля вух.

— Тихо в лісі, — сказав Кагір. — Війська пішли. Битва вже скінчилася.

— Різанина, ти хтів сказати.

— Наша кавалерія… — він замовк, кахикнув. — Імперська кавалерія вдарила у табір, а тоді від півдня атакували ваші війська. Хіба — темерійські.

— Якшо вже по битві, то тре’ нам туди повернутися. Відьмака відшукати, Любистка й решту.

— Розумніше дочекатися темряви.

— Страшно тут якось, — сказала вона тихо, стискаючи лук. — Похмурий яр, аж мурашки по шкірі. Ніби тихо, а постійно кущами шелестить шось… Відьмак казав, шо гулі до побойовисьок тягнуться… А хлопи про вомпера брехали…

— Ти не сама, — відповів він упівголоса. — Самому страшніше.

— То так, — вона зрозуміла, про що він. — Ти ж десь два тижні слідом за нами їдеш, один, як палець. За нами лізеш, а всюди навкруги твої… Хоча ж, як балакаєш, ти нє нільфгардець, але це ж — твої. Хай мене дідько, як я розумію… Замість до своїх повернутися ти за відьмаком ідеш. Нашо?

— То довга історія.

***

Коли високий скойа’таель нахилився над ним, зв’язаний, наче баран, Струйкен змружив від страху очі. Кажуть, що бридких ельфів не існує, що всі вони, як один муж, вродливі, що такими-от народжуються. Той з білок також народився вродливим. Але тепер обличчя його навскіс перетинав паскудний шрам, деформуючий чоло, брову, ніс і щоку, не залишивши від властивої ельфам краси нічого.

Понівечений ельф присів на поваленому стовбурі поряд.

— Я Ізенгрім Фаойльтіарна, — сказав, знову схиляючись над бранцем. — Чотири роки я б’юся із людьми, три — вожу командо. Поховав я полеглого у бою брата, чотирьох кузенів, більше сорока товаришів по зброї. У боротьбі моїй вважаю вашого імператора за союзника, що багаторазово доводив, переказуючи вашим службам розвідницьку інформацію, допомагаючи вашим агентам і резидентам, ліквідуючи тих осіб, на кого ви вказували.

Файольтіарна замовк, дав знак долонею у рукавичці. Скойа’таель, який стояв неподалік, підняв з землі невеличкий козуб, зроблений із березової кори. З козуба бив солодкий запах.

— Я вважав Нільфгард союзником, — повторив ельф зі шрамом. — Тому спочатку не вірив, коли мій інформатор попередив, що на мене готується засідка. Що я отримаю доручення зустрітися віч-на-віч із нільфгардським емісаром, а коли прибуду — буду схоплений. Я не вірив власним вухам, але оскільки я по природі обережний, то вирішив прийти на зустріч трохи раніше — і не сам. Яке ж було моє здивування і розчарування, коли виявилося, що у місці таємної зустрічі замість емісара чекає на мене шестеро розбійників із рибальською сіткою, мотузками, шкіряним хаубом із кляпом і каптаном, що застібається на паси й пряжки. Спорядження, яке, сказав би я, використовується зазвичай вашою розвідкою при викраденнях. Нільфгардська розвідка вирішила схопити мене, Файольтіарну, живого, кудись вивезти із кляпом, по вуха закутаного у гамівний каптан. Загадкова справа, сказав би я. Така, що вимагає пояснення. І я радий, що хоча б один із розбійників, які на мене полювали, — без сумніву, їхній командир — дав узяти себе живим і зуміє мені ці пояснення дати.

Струйкен зціпив зуби й відвернувся, аби не дивитися на понівечене обличчя ельфа. Волів дивитися на козуб з березової кори, біля якого дзижчали дві оси.

— Тож тепер, — продовжив Файольтіарна, витираючи хусткою спітнілу шию, — побалакаємо, пане викрадачу. Для полегшення розмови я проясню кілька деталей. В отому козубі знаходиться кленовий сироп. Якщо розмова наша не піде у дусі взаємного порозуміння і глибокої щирості, ми отим сиропом добряче намастимо тобі голову. А особливо ретельно очі та вуха. Потім ми помістимо тебе на мурашник, на отой, власне, по якому бігають симпатичні й працьовиті комашки. Додам, що цей метод чудово зарекомендував себе у випадку із кількома dh’oine й an’givare, які виказували мені малувато щирості та забагато спротиву.

— Я на імперській службі! — крикнув шпигун, збліднувши. — Я офіцер імперських спеціальних служб, підвладний пана Ваттьє де Рідо, віконта Ейддону! Звуся Ян Струйкен! Протестую…

— Через фатальний збіг обставин, — урвав його ельф, — тутешні червоні мурашки, ласі до кленового сиропу, ніколи не чули про пана Рідо. Починаймо. Про те, хто віддав наказ мене викрасти, я питати не стану, бо воно ясно. Тож моє перше питання звучить таким чином: куди ви мали мене відвезти?

Нільфгардський шпигун заборсався у мотузках, трусонув головою, бо йому здалося, що мурашки вже повзають у нього по щоках. Утім — мовчав.

— Що ж, — перервав ту мовчанку Файольтіарна, даючи жестом знак ельфу із козубом. — Обмазати його.