Слава ЗСУ!

— Я не хочу, — повторила вона, — починати знову. А думка про те, щоб зробити із тобою те... що я мала намір зробити із тим блондинчиком... За тими самими правилами... Ця думка, Ґеральте, видається мені якоюсь неправильною. Вона ображає і тебе, й мене. Розумієш?

Він знову кивнув. Вона подивилася на нього з-під опущених вій.

— Ти не йдеш?

— Ні.

Вона мовчала хвильку, неспокійно ворухнула плечима.

— Ти злишся?

— Ні.

— Ну, то ходімо, сядемо десь, подалі від цього шуму, порозмовляємо хвильку. Бо, бач, я радію цій зустрічі. Справді. Посидимо ж хвильку разом. Добре?

— Добре, Йен.

Вони відійшли в темряву, далі на вересові поля, до чорної стіни лісу, оминаючи сплетені в обіймах пари. Аби знайти місце тільки для себе, мали відійти дуже далеко. Сухий пагорб, прикметний кущем ялівцю, струнким, наче кипарис.

Чародійка розстебнула фібулу плаща, труснула ним, розіслала на землі. Ґеральт сів поруч. Дуже хотів її обійняти, але наперекір собі самому цього не зробив. Йеннефер поправила глибоко розстібнуту сорочку, подивилася на нього проникливо, зітхнула й обняла його. Він міг на це сподіватися. Щоб читати думки, їй доводилося напружуватися, але наміри вона зчитувала рефлекторно.

Вони мовчали.

— Ех, холера, — сказала вона раптом, відсовуючись. Підняла руку, викрикнула закляття. Над їхніми головами пурхнули червоні й зелені кулі, лопаючись високо в повітрі, створюючи кольорові перисті квіти. З боку вогнищ пливли сміх і радісні крики.

— Беллетейн, — сказала вона гірко. — Травнева Ніч... Цикл повторюється. Нехай бавляться... якщо можуть.

Поблизу були й інші чародії. Удалині вистрелили в небо три помаранчеві блискавки, а з іншого боку, з-під лісу, вибухнув справжній гейзер райдужних, кружляючих метеорів. Люди біля вогнищ голосно охнули з подиву, закричали. Ґеральт, напружений, гладив локони Йеннефер, вдихав запах бузку й аґрусу, який ішов від них. «Якщо я буду занадто сильно її хотіти, — думав він, — вона відчує і відштовхне. Нашорошиться, наїжачиться і відіпхне мене. Запитаю спокійно, що у неї чути...»

— Нічого у мене не чути, — сказала вона, й у голосі її щось затремтіло. — Нічого, про що варто було б розповідати.

— Не роби того, Йен. Не читай мене. Це мене бентежить.

— Вибач. Це я рефлекторно. А в тебе, Ґеральте, що нового?

— Нічого. Нічого, про що варто було б розповідати.

Вони мовчали.

— Беллетейн! — раптом крикнула вона, він відчув, як застигає і напружується її рука, притиснута до його грудей. — Бавляться. Святкують віковічний цикл відродження природи. А ми? Що ми тут робимо? Ми, релікти, приречені на вимирання, на погибель і забуття? Природа відроджується, цикл повторюється. Але не ми, Ґеральте. Ми не можемо повторюватися. Позбавлено нас цієї можливості. Дано нам здібність робити із природою незвичайні речі, а інколи — й речі, що їй суперечать. Але одночасно забрано в нас те, що в природі є найпростішим і найнатуральнішим. Що з того, що ми живемо довше за них? Після нашої зими весна не настане, ми не відродимося, те, що скінчиться, скінчиться разом із нами. Але й тебе, й мене тягне до цих вогнищ, хоча наша присутність тут — злостива й блюзнірська насмішка з цього світу.

Він мовчав. Не любив, кола вона піддавалася такому настрою, причину якого він знав аж занадто добре. «Знову, — подумав він, — знову це починає її мучити». Був час, коли здавалося, що вона забула, що змирилася, як й інші. Він обійняв її, пригорнув, колисав легенько, наче дитинку. Вона дозволила. Він не здивувався. Знав, що вона того потребує.

— Знаєш, Ґеральте, — сказала вона раптом, уже спокійно. — Найбільше бракувало мені твого мовчання.

Він торкнувся губами її волосся, вуха. «Я хочу тебе, Йен, — подумав він, — хочу тебе, ти ж знаєш. Ти ж про це знаєш, Йен».

— Знаю, — прошепотіла вона.

— Йен...

Вона знову зітхнула.

— Тільки сьогодні, — сказала, дивлячись на нього широко розплющеними очима. — Тільки на ніч, яка враз промине. Нехай це буде наш Беллетейн. Уранці — розлучимося. Прошу, не розраховуй на більше, не можу, не змогла б я... Вибач. Якщо я тебе вразила, поцілуй мене та йди.

— Якщо я тебе поцілую — то не піду.

— Я на це розраховувала.

Вона нахилила голову. Він торкнувся устами її розкритих губ. Обережно. Спершу верхньої, тоді нижньої. Уплів пальці у звивисті локони, торкнувся її вуха, її діамантової сережки, її шиї. Йеннефер, повертаючи поцілунок, притиснулася до нього, а її умілі пальці швидко й упевнено давали раду із гачками його куртки. Вона лягла навзнак на плащ, розстелений на м’якому мосі. Він притис уста до її грудей, відчув, як твердішає сосок, як випинається під тонкою тканиною сорочки.