Слава ЗСУ!

— Ага, точно. Ґеральтом вас називав. Так сказав — Ґеральт із Рівії. Це ваше ім’я?

— Моє...

— Той митник обіцяв погнати когось із вісткою, що медик потрібен. А я йому ще трохи в руку дав, щоби не забув.

— Дякую тобі, Йурґо.

— Ні, пане відьмаче. Як я мовив уже, то я вам дякую. І не тільки. Я вам дещо винен. Умовлялися ми... Що із вами, пане? Зле вам?

— Йурґо... Флакон із зеленою печаткою...

— Пане... Знову будете... так ви тоді страшенно крізь сон кричали...

— Мушу, Йурґо.

— Воля ваша. Чекайте, зараз у чарку наллю... Боги, медика треба, якнайшвидше, бо інакше...

Відьмак відвернувся. Чув крики дітей, які розважалися у сухому внутрішньому рові, що оточував замкові сади. Було їх десь із десяток. Шмаркачі здійняли такий гармидер, що аж у вухах лящало, перекрикуючи один одного тонкими схвильованими голосами, що раз у раз ламалися у фальцет. Бігали по дну рову туди й назад і нагадували табунець швидких рибок, що блискавично й неочікувано змінює напрям, але завжди тримається разом. Як завжди, слідом за крикливими, худими наче горобчики, старшими хлопцями бігав задиханий малюк, що ніяк не міг за ними встигнути.

— Багацько їх, — зауважив відьмак.

Мишовур кисло усміхнуся, смикаючи бороду, стенув плечима.

— Ага, багато.

— А який з них... Який з тих хлопців є тією славною Несподіванкою?

Друїд відвів погляд.

— Я не можу, Ґеральте...

— Каланте?

— Звичайно. Ти ж хіба вірив, що вона віддасть дитинку так легко? Ти ж її уже знаєш. Це залізна жінка. Скажу тобі дещо, про що говорити я не повинен, з надією, що ти зрозумієш. Також розраховую, що ти мене не видаси.

— Кажи.

— Коли дитина народилася, шість років тому, вона викликала мене й наказала, аби я тебе відшукав. І вбив.

— Ти відмовився.

— Каланте не відмовляють, — серйозно сказав Мишовур, дивлячись йому просто в очі. — Я був готовий у дорогу, коли викликала вона мене знову. І відкликала наказ, не коментуючи. Будь обережний, коли розмовлятимеш із нею.

— Буду. Мишовуре, скажи, як воно сталося із Дані й Паветтою?

— Пливли зі Скелліге до Цінтри. Заскочив їх шторм. Від корабля навіть друзок не лишилося. Ґеральте... Те, що дитини із ними не було, це диявольськи дивна справа. Неможливо її пояснити. Мали взяти її із собою на корабель, в останню мить не взяли. Ніхто не знає, що було причиною, Паветта ніколи не розлучалася з...

— Як Каланте це перенесла?

— А як вважаєш?

— Розумію.

Репетуючи, наче банда гоблінів, хлопці видряпалися угору й пролетіли повз них. Ґеральт помітив, що неподалік від голови швидкого табунця біжить дівчинка, також худа й криклива, наче хлопці, от тільки — із розкуйовдженою світлою кіскою. Із диким вереском громадка сипонула знову вниз уривистим узбіччям рову, принаймні половина, утому числі дівчинка, з’їхала на дупах. Найменший, усе ще не в силах їх наздогнати, беркицьнувся, скотився, вже унизу розплакався голосно, тримаючись за збите коліно. Інші хлопці оточили його, глузуючи й сміючись, потім помчали далі. Дівчинка присіла біля малого, обійняла його, витерла сльози, розмазуючи на скривленому личкові пилюку й бруд.

— Ходімо, Ґеральте. Королева чекає.

— Ходімо, Мишовуре.

Каланте сиділа на великій лавці зі спинкою, що була підвішена на ланцюгах на гілці величезної липи. Здавалося, вона дрімає, але цьому суперечив короткий рух ноги, що час від часу розгойдував лавку. Були з нею три молоді жінки. Одна сиділа на траві поряд із гойдалкою, її сукня біліла на тлі зелені, наче клапоть снігу. Дві інші, неподалік, щебетали, обережно розводячи гілки на кущах малини.

— Пані. — Мишовур уклонився.

Королева підвела голову. Ґеральт став на одне коліно.

— Відьмак, — промовила вона сухо.

Як і раніше, прикрашала вона себе смарагдами, що пасували до зеленої сукні. І до кольору очей. Як і раніше, носила вона вузький золотий обруч на попелясто-сірому волоссі. Але долоні, які він запам’ятав білими й вузькими, були вже не такими вузькими. Вона поповнішала.

— Слався, Каланте з Цінтри.

— Привіт, Ґеральте із Рівії. Устань. Я чекала на тебе. Мишовуре, друже, відведи панн до замку.

— Як накажете, королево.

Вони лишилися самі.

— Шість років, — відізвалася Каланте без посмішки. — Ти страшенно пунктуальний, відьмаче.

Він не прокоментував.

— Бували миті, та що там — бували роки, коли я жила ілюзією, що ти забудеш. А може, що інші причини не дозволять тобі приїхати. Ні, нещастя я тобі аж ніяк не бажала, але все ж мала брати до уваги не дуже безпечний характер твоєї професії. Кажуть, що смерть іде за тобою крок у крок, Ґеральте із Рівії, але ти ніколи не оглядаєшся. А потім... Коли Паветта... Ти вже знаєш?